Перевірка

Віталій вийшов із кабінету й обережно зачинив за собою двері.
Коридор був довгий, світлий, із приглушеним світлом і м’яким килимом, що глушив кроки. Дім дихав грошима й контролем — тут усе було продумано до дрібниць. Навіть тиша.
— Ти новий?
Голос пролунав несподівано, але без агресії. Віталій зупинився й повернув голову.
Хлопець років двадцяти п'яти. Високий, підтягнутий, у спортивній майці, з рушником на плечі. У погляді — уважність і спокійна впевненість людини, яка звикла бачити сильних і слабких поруч.
— Так, — коротко.
— Остап, — він простягнув руку. — Старший брат Ангеліни.
Рукостискання було міцним. Не показовим — перевірочним. Віталій відповів так само. Без надриву.
— Віталій.
— Уже чув, — Остап кивнув у бік кабінету. — Тато довго нікого не підпускає близько.
Віталій не відповів. Такі речі не коментують.
Остап усміхнувся ледь помітно. — Маєш кілька хвилин?
— Залежить для чого.
— Домашній спортзал, — хлопець кивнув у бік сходів. — Хочу подивитися, хто тепер буде поряд із моєю сестрою.
Це було сказано без погроз. Але й без жартів.
— Добре, — погодився Віталій.
Спортзал був схожий на професійний. Ринг у кутку, груші, тренажери, мати на підлозі. Повітря пахло гумою й потом — чесно.
Остап скинув рушник, розім’яв плечі. — Я не з тих, хто б’є без причини. Але й не з тих, хто вірить на слово.
— Я теж, — відповів Віталій, знімаючи піджак і акуратно відкладаючи його на лаву.
Він залишився у простій футболці. Плечі — ширші, ніж здавалося в костюмі. Рухи — економні.
— Правила прості, — сказав Остап. — Без фанатизму. До першої серйозної помилки.
— Підійде.
Вони стали навпроти.
Перший рух зробив Остап — швидкий, різкий. Перевірка реакції. Віталій ухилився майже ліниво, але точно. Другий удар — Віталій перехопив руку, розвернув, змусив Остапа відступити.
— Непогано, — видихнув той, усміхаючись. — А тепер серйозніше.
Серйозніше тривало кілька хвилин.
Без злості. Без бажання довести. Лише чиста техніка й витримка. Остап був сильний і тренований, але Віталій — холодніший. Він не поспішав. Чекав. Читав рухи.
Коли Остап оступився, Віталій зупинився за пів секунди до вирішального удару.
— Досить, — сказав він.
Остап важко дихав, але сміявся. — Добре, — він простягнув руку. — Тепер я спокійніший.
Віталій потиснув її. — Це добре.
Остап сів на лаву. — Вона буде тебе діставати.
— Я помітив.
— Не приймай близько. Ангеліна… складна.
— Я тут не заради її характеру.
Остап уважно подивився на нього. — Тоді ми порозуміємося.
Він підвівся, накинув рушник на плече. — Ласкаво просимо в наш цирк, Віталію.
Віталій ледь усміхнувся.
Бо він уже відчував: цей дім не відпустить його швидко.
А одна дівчина — тим паче.