Знайомство

Кабінет батька Ангеліна не любила з дитинства.
Тут завжди було надто тихо. Надто правильно. Темне дерево, важкі штори, запах кави й чогось металевого — контролю. Вона зупинилася на порозі, сперлася плечем об одвірок і схрестила руки на грудях.
— Ти кликав? — голос рівний, але з викликом.
Ростислав підвів на неї погляд. У цю мить він бачив не дівчину у світлому светрі й джинсах. Він бачив свою слабкість. І свою помилку.
— Зайди, — коротко.
Ангеліна зробила крок — і тільки тоді помітила його.
Чоловік стояв біля вікна. Високий. Темне волосся, зібране у стриманий безлад, чітка лінія плечей, спокійна постава людини, яка звикла бути готовою до всього. Він не дивився на неї відкрито — швидше відчував.
— Це хто? — вона кивнула в його бік, навіть не намагаючись бути ввічливою.
— Це Віталій Богатиренко, — відповів батько. — Від сьогодні він працює з тобою.
— Зі мною? — брови Ангеліни злетіли вгору. — Ти мені тренера найняв чи няньку?
Віталій повернувся повільно. Без різких рухів. Його погляд ковзнув по ній — не оцінюючи, не затримуючись там, де вона звикла ловити чужу увагу. І це… зачепило.
— Водій і охоронець, — уточнив Ростислав. — Один у двох ролях.
— Охоронець? — вона тихо засміялася. — Тату, я не коштовність у сейфі.
— Саме тому ти його отримаєш.
Ангеліна підійшла ближче. Повільно. Навмисно порушуючи особистий простір Віталія. Вона чекала — відступу, ніяковості, погляду вниз.
Нічого.
Він стояв так само рівно, дивлячись просто перед собою. Ніби вона була частиною інтер’єру.
— Ти хоч знаєш, хто я? — запитала вона тихіше, майже впритул.
— Так, — спокійно відповів він.
— І?
— І моя робота — щоб з вами нічого не сталося.
З вами.
Не з тобою.
Ангеліна звузила очі. — А якщо мені не потрібен охоронець?
Ростислав різко поставив долоню на стіл. — Це не обговорюється.
Вона повернулася до батька. — Ти мені не довіряєш?
— Я довіряю тобі, — жорстко сказав він. — Я не довіряю світу.
Тиша розтяглася. Густа. Напружена.
Ангеліна зітхнула, різко розвернулася і вже на виході кинула через плече: — Ну що ж… — її губи торкнула ледь помітна усмішка. — Подивимось, як довго ти протримаєшся, охоронцю.
Віталій уперше подивився їй услід довше, ніж дозволяв собі.
— Вона складна, — сказав Ростислав.
— Я помітив.
— Вона буде вас провокувати.
— Я знаю.
Ростислав підійшов ближче. — Не плутайте роботу з чимось іншим.
— Я цього не роблю, — твердо відповів Віталій.
Ростислав дивився на нього кілька секунд. Потім кивнув. — Тоді завтра о сьомій. Вона не любить чекати.
Віталій кивнув у відповідь.
Він ще не знав, що найбільша небезпека — не вороги Ростислава.
І навіть не сама Ангеліна.
А те, що вона щойно кинула на нього погляд — короткий, уважний, надто зацікавлений.