Пролог

Ніч завжди повертала Ростислава Науменка туди, звідки він так уперто намагався втекти.
У темряві кабінету тліла лише настільна лампа. Жовте світло ковзало по дерев’яній поверхні столу, по склянці з недопитою кавою, по його руках — великих, сильних, з ледь помітними шрамами. Колись ці руки віддавали накази, які не обговорювали. Колись одне його слово могло зламати або врятувати життя.
Тепер же він сидів і слухав, як за стіною сміється його донька.
Ангеліна.
Її голос — дзвінкий, безтурботний — різав слух сильніше, ніж будь-яка погроза. Бо Ростислав знав: світ не прощає таких голосів. Світ їх ламає.
— Ти знову не спиш, — тихо сказала дружина, з’явившись у дверях. Вона завжди рухалася безшумно. Навчилася ще тоді, коли зайва увага могла коштувати надто дорого.
Ростислав не обернувся. — Вона занадто довіряє людям.
— Вона просто дитина, — відповіла жінка.
— Саме тому.
Він підвівся, підійшов до вікна. За склом — нічне місто, живе, байдужe, повне тих, хто пам’ятає його ім’я. Повне тих, хто чекає нагоди нагадати, ким він був.
Ростислав Науменко вийшов із гри. Але гра — ні.
— Я знайшов людину, — нарешті сказав він. — Охоронець. Водій. Один у двох ролях.
— Для Ангеліни?
— Для мого спокою.
Він не сказав уголос, що жодні камери, паркани й сигналізації не захистять так, як правильний чоловік поруч. Той, хто вміє мовчати. Дивитися. Діяти без запитань.
Віталій Богатиренко не любив розкішних будинків.
Вони завжди пахли грошима й проблемами. А ще — чужими таємницями, які рано чи пізно доводиться нести на власних плечах.
Він стояв рівно, руки за спиною, погляд спокійний. Та всередині — холодна зібраність. Та сама, що допомагала виживати раніше. Та сама, яка ніколи не підводила.
Ростислав уважно дивився на нього. Занадто уважно.
— Ви знаєте, хто я, — сказав він без привітань.
— Так.
— І все одно прийшли.
— Мені потрібна робота.
Ростислав усміхнувся — куточком губ. — Усі кажуть саме так.
Віталій мовчав. Він не збирався говорити про сестру. Про її проблеми. Про борги, що тиснули сильніше, ніж будь-який наказ. Йому не потрібно було співчуття. Йому потрібен був шанс.
— Моя донька, — продовжив Науменко, — не проста.
— Я працював із важкими клієнтами.
— Вона не клієнт, — різко обірвав Ростислав. — Вона — спокуса. Для ворогів. Для дурнів. І… для тих, хто надто близько.
Погляд Віталія не здригнувся. — Моя робота — захищати. Не наближатися.
Тиша між ними стала густою, майже відчутною.
— Ви будете з нею щодня, — сказав Ростислав. — Возити. Чекати. Терпіти.
— Я витримаю.
— Побачимо, — тихо відповів він. — Ангеліна любить перевіряти межі.
Десь угорі грюкнули двері, пролунали швидкі кроки й сміх. Живий, зухвалий, надто гучний.
Ростислав на мить заплющив очі.
— Якщо ви зламаєтесь — я це помічу.
— А якщо не зламаюсь? — уперше спитав Віталій.
— Тоді, — Науменко подивився йому просто в очі, — ви станете її щитом.
Віталій кивнув.
Він ще не знав, що цей щит скоро почне тріщати.
Не від куль.
І не від ворогів.
А від погляду дівчини, яка саме спускалася сходами — впевнена, яскрава й небезпечна, мов ангел, якого ніколи не вчили боятися.