Щедрий вечір

Присвячую своїй родині.

Матінка-ніч оповила село синьо-сріблястою ковдрою. Заколихала тихою піснею.

Я, ще маленька дівчинка, визирала у віконце й широко розкритими очима спостерігала різдвяну казку.

Дитинство.

Таке затишне, наповнене мріями та сподіваннями. Світ здається широким-широким, безмежним, і ти відчуваєш себе чарівницею, яка зможе все.

Хатинка маленька, затишна. Гріє теплом у грубці. Вогник заглядає в щілинку й виграє на білій стіні золотавим візерунком.

Батьки зібралися біля ялинки, що мерехтить гірляндою. Зелена красуня пригорнула до себе купу різдвяних подарунків у різнокольорових пакуночках. Як же вони вабили мою дитячу цікавість. Уява малювала здогади, що ж там сховано. І все то було схоже на справжню пригоду зі скарбами.

Ми повсідалися в теплі пухнасті крісла й тихенько розмовляли, насолоджуючись святковим настроєм.

Я почала поглядати на годинник, який подарував дідусь. Скоро. Зовсім скоро мають прийти довгоочікувані гості.

Ухопила пальто, надягла чобітки й біжу надвір виглядати.

А снігу! Мені вище колін. Сріблиться, аж очам боляче. Хрусь-хрусь під ногами.

Визирнула через ворота на звивисту дорогу. Прислухалася.

Тиша.

А сніг чистісінькою товстою ковдрою ліг на село. Здається, якоїсь миті я навіть почула сріблястий звук від переливу сніжинок.

А небо. Яке небо! Темно-синій оксамит, орошений золотим дощем. І місяць, як сяюче озеро, розлите серед небесних коштовностей.

Зі сторони глиняного сараю почулося блеяння кози. То наша Квітка у вікно виглядає. Напевне, теж романтики захотілося. Хоча, скоріше, нарізаних буряків, бо вона б їла скрізь і завжди, як отой Стецько зі «Сватання на Гончарівці».

А я продовжила оглядати зимову казку. Почимчикувала за сарай, завітала до кози. У неї було тепло й пахнуло сіном. Поряд вовтузилося мале козеня. Ноги довгі, а ще невтьопне ними швидко перебирати, тому час від часу шпорталося й сідало додолу.

— У тебе живіт, немов ти знову кітна, — погладила Квітку.

— Ме-е-е.

— Скоро луснеш, хвате жерти.

— Ме-е-е.

— Що з тобою балакати, — веселила мене кізонька.

Далі пішла, позаглядала до курей, погомоніла з ними. Вони щось тихенько виводили й, здається, навіть погоджувалися зі мною:

— Ко-о-о-ко-ко-ко-ко.

— Я оце все чекаю і чекаю, — розповідала я свої клопоти, — а їх ще немає, — розвела руками. — Уже б мали бути. Й пісень не чути. Тихо скрізь. Матуся таких ковбас наробила, слини повний рот, а вони не йдуть. Татко яблучок, грушок дістав з погребу, хіба то втерпиш на таку красу дивитися, а їх усе нема.

— Ко-ко-ко.

— А я ж і кажу — куди це годиться?

— Ко-ко-ко-ко-ко-ко-ко.

— Ох-хо-хо, і не кажи. Де того терпіння набратися?

Посидівши біля курей, пішла в гості до кролів. А ті все капустку наминають і носиками ворушать. Такі кумедні пухнастики. Погладила кожного, щось мугикаючи собі під ніс, та й пішла далі.

Коли раптом ось воно! Вдалині почувся спів. Радість захопила серце, солодко розлившись по тілу. Пам’ятаю, наче було вчора, як по кучугурах добралася до саду. Тато любить вирощувати смакоту усіляку. Стільки дерев, наче в лісі. Сплять, закуталися в білу, сріблясту ковдру. А вона все виблискує під рясними зорями. Здалося, що я не по снігові йшла, а серед скарбів бродила.

Дісталася кінця саду, де була криниця. Біля неї схилилися два пишних кущі калини. Її ягідки червоним намистом визирали з біленької шубки.

Прислухалася.

А в грудях аж шкварчить радість. Співають. Ось уже чути на іншій вулиці. Собаки гавкають, аж з тональності позбивалися. Був у нас там у одних дурко кудлатий. Такий завзятий, навіть на свого хвоста гарчав.

Лине пісня з хати до хати. Ось уже почувся сміх біля крайнього двору. То вже далі мають йти до нас.

Підбігла до тину з іншого боку. Визирнула на дорогу. Поки що нікого. Аж забувала дихати.

Раптом чую, щось біля мене шарудить. Озирнулася, а то наш собакевич Рижик. Мале, але дуже хазяйновите. Нікого в двір не пустить. За територію порве штани на делікатні рівні смужки.

— Не чуєш, йдуть? — питаю в нього.

Він на мене поглянув, піднявши одну брову, й висолопив язика.

— Та де ж вони? О! Диви! — кричу Рижику й вказую на звивисту білосніжну дорогу. — Йдуть!

Дійсно. Там з’явився гурт людей. То моя бабуся зі своїми подругами. Це були місцеві зірки — співочий колектив села Калинівка. Їздили навіть в райцентр співати, в Машівку. То все серйозно. На рівні нашої естради зараз. Хоча є між ними різниця. Наші бабусі як заспівають, то аж шапка злітає з голови, так волосся сторчма стає від тих голосів. А зараз бува на сцену як вийдуть, то радий доплатити, аби назад позаходили.

Тож біжу, швидко, наскільки можу в тих кучугурах. І Рижик за мною, десь там, під снігом, що лиш один хвіст стирчить. Вскочила в хату й гукаю своїм: