Глава 6. Останній ковток кисню

Їдучи нічними вулицями міста, вона зосереджувалася лише на справах, які на неї чекали. Але водночас розуміла: зустрічі з Марієм не оминути. Весь цей час він залишався на зв’язку, і хоча за останні пів року їхні поодинокі зустрічі в позаробочий час усе ж траплялися, Меланія чіткіше усвідомлювала, що від колишнього «поштовху почуттів» не залишилося й сліду. Чим більше вона розмовляла зі своїм конкурентом, майстерно уникаючи будь-яких запитань про роботу, тим сильніше переконувалася: цей чоловік — не той, на кого варто витрачати час.

За ці шість місяців час став для Меланії значно ціннішим. Після відкриття нового ресторану проблем наче побільшало. Працюючи на межі можливостей, намагаючись утримати всі бізнеси на плаву й проконтролювати кожну дрібницю, Меланія почувалася водночас і спокійною, і загнаною в кут. Вона й раніше зрідка втручалася в роботу «Атланту», а тепер, повністю перейнявши керування, почувалася наче на дні океану, де марно намагаєшся вхопити бодай ковток повітря.

Зупинившись біля ресторану, вона увійшла всередину. Хотіла все ще раз перевірити й спокійно почати новий день, навіть не здогадуючись, що це стане її фатальною помилкою. Виконуючи вже звичні обов'язки, вона знову й знову переглядала звіти, які надсилали підлеглі. Роздаючи нові завдання, Меланія, як завжди, була зосередженою, проте встигала перевіряти тільки те, що відображалося в електронній базі. Через цей нюанс вона випустила з поля зору двох підлеглих, які не надіслали звітів, і, на жаль, помітила це не одразу. Вважаючи, що всю роботу виконано, вона повернулася до справ ресторану. Але ввечері, коли місто поринуло в нічну тишу, різкий телефонний дзвінок буквально розірвав цей спокій.

- Слухаю. – миттєво відповівши на виклик, Меланія сподівалася не почути нічого критичного.

- Меланія Ратмірівно, вибачте, що турбуємо в такий час, але в нас зникло двоє охоронців. Емріс та Шутенко.

- У якому сенсі? Як це трапилося? – запитала й несвідомо торкнулася шиї.

- Вони не виходять на зв’язок із минулого вечора. На дзвінки не відповідають, а рідні кажуть, що не бачили їх уже довгий час.

- Чому мені не повідомили раніше? – дедалі сильніше натискаючи пальцями на шкіру, запитала вона, відчуваючи, що вперше за довгий час припустилася страшної помилки. — А як же звіти?..

- Звіти цих двох уже кілька днів не надходили до загального реєстру. Ми все перевірили: відтоді, як їх відправили на завдання, від них не було жодного повідомлення.

- Неможливо…- на видиху промовила вона. Стиснувши пальці ще сильніше й схаменувшись від різкого поколювання, Меланія швидко відкрила ноутбук. Вона пробіглася очима по всіх останніх звітах, перевіряючи працівників та їхні графіки, але цих двох наче не існувало. — Як таке можливо?..

- Босе, ми вважаємо, що хтось просто стер дані про них. Наразі ми навіть не знаємо, на який об'єкт їх направили. Просимо вас переглянути паперові заяви — можливо, там є бодай якась зачіпка.

- Так, так, звісно, я зараз усе перевірю, — знову стиснувши шию, дівчина намагалася впорядкувати думки. Це неможливо. Не зараз. Не могла відправити їх кудись і ніде це не зафіксувати. Передивляючись папери вкотре, вона дедалі чіткіше розуміла: нікуди вона їх не відправляла, принаймні про це не свідчив жоден документ. — Ти ще на зв’язку?

- Звісно, босе.

- Записи з усіх камер в офісі надіслати мені! Негайно! Усіх, хто спілкувався з цими двома перед їхнім зникненням, чекаю у своєму кабінеті! У вас є доба. Завтра о 18:00 я буду в офісі, і щоб на той час усі вони були там!

- Зрозумів. Можу йти?

- Так. Чекаю.

Завершивши виклик, вона нарешті помітила, що на її шиї залишилися багряні сліди від нігтів. Розуміючи, що виглядає надто знервованою, Меланія швидко приховала їх тональним кремом. Трохи оговтавшись від новини й отримавши відеофайли, вона сіла за перегляд. Вона не мала права на помилку. Не зараз, коли її люди перебувають невідомо де. Більше жодних осічок. Абсолютно.

- Ох… Як це можливо? — запитала сама себе, проводячи рукою по шиї. — Треба заспокоїтися.

Прикривши на секунду очі, дівчина раптом почула знайомі голоси й швидко подивилася на екран. На записі з’явився Емріс, а згодом і Шутенко. Дивуючись тому, як невимушено хлопці прогулюються офісом, хоча мали б перебувати на «завданні», вона продовжила спостереження. Скоро в кадрі з'явився третій чоловік. Побачивши, як той передає їм папери, Меланія застигла. Це були бланки на інструктаж — вони мали особливий вигляд, який можна було впізнати навіть через камеру спостереження. Лише один погляд підтвердив: завдання справді було.

Меланія важко зітхнула. Вона не могла збагнути, хто й навіщо так її підставляє, але тепер була впевнена на всі сто відсотків: у її імперії завівся «щур», якого потрібно негайно прибрати. Та коли на записі цей невідомий обернувся, Меланія відсахнулася, наче від вогню.

Це був Орест. Її заступник. Друг. Один із засновників «Атланту». А тепер — щур у власній корпорації. Вона не вірила своїм очам, уся її довіра до цієї людини зруйнувалася за одну мить. Відчуваючи, що не має іншого виходу, вона вирішила поспостерігати. Якщо це щира правда, він обов'язково проявить себе. Але відтепер Меланія була непохитною: Орест — зрадник, і байдуже, з власної волі чи ні. Усі, хто йде проти «Атланту», автоматично потрапляють до чорного списку. Без винятків. Цей закон знали всі.

Той, хто цей закон створив, сам його й порушив — звучить як кепський жарт, але не в цьому випадку. Переглянувши ще кілька записів, дівчина впевнилася в одному: цих документів вона не підписувала, а отже, віднині Орест не має права бути її заступником. Наразі його повноваження звузяться до звичайного перебування на території, допоки не знайдуться охоронці. Вона мовчатиме, а потім… Потім Ореста буде звільнено за його ж власними правилами.

Зробивши телефонний дзвінок, Меланія прибрала руку від шиї і нарешті поглянула на листа, який надходив їй уже не раз. Вона ігнорувала його, а не мала б. Прочитавши те, що вже кілька тижнів лежало на полиці, вона заплющила очі.