Розділ 15

У Каті зовсім упав настрій. Вона настільки засмутилася, що навіть не могла зрозуміти, що саме вразило її найбільше й хто найбільше розчарував. Від батька вона точно не очікувала такого, не вірила, що він здатний на подібні вчинки. Вона розуміла, що Котляр його довів, але хіба це привід палити поля і замовляти вбивство? Невже не можна було знайти інший вихід із ситуації? Наприклад, звернутися до поліції.

Та що ще більше боліло Катю – як батько міг нічого їй не сказати? Не лише своїй доньці, а й своєму найголовнішому помічникові у справах. Вона ж не раз запитувала, що вони роблять не так, чому їхній бізнес котиться до банкрутства. А батько, як завжди, уникав відповіді… Та тепер це вже не мало значення. Минулого не повернути, а помилок не виправити.

І як він міг удавати, що втратив мову? Звичайно, йому було соромно, але ж… Хіба він не бачив, як за нього хвилювалися дружина і діти? Катя відчула нестерпну образу. Водночас вона розуміла, що довго не зможе тримати злість – усе одно пробачить. А може, вже пробачила. Як би до неї не ставилися батьки, вона їх усе одно любить. Вона просто не здатна суперечити їм, не зможе наполягти на своєму, змінити місце проживання чи роботу.

Що ж, доведеться й надалі працювати на Єгора. А хіба вона не закохана в нього? Хіба змогла б переїхати, якщо це означало б віддалитися від нього? Бути далеко від коханого, але належати самій собі… Який би вибір вона зробила, якби у неї з’явилася така можливість? Вона й сама не знала.

Єгор… який же він насправді?

Безперечно, симпатичний, розумний… Але й небезпечний. Людина, що має владу й вплив. Єгор із тих, хто завжди досягає свого. Але найважливіше – як саме він це робить.

— Єгоша добрий, хороший, — підійшла до Каті Анастасія Іванівна й сіла поруч на лавці в саду. — Не ображайся на нього. І на мене теж.

— Анастасіє Іванівно… — почала було Катя.

— Це видно неозброєним оком – ви закохані одне в одного, — жінка ласкаво усміхнулася. — І я рада, що вибір мого онука впав саме на таку дівчину, як ти. Я переконана, що поруч із тобою мій Єгоша буде щасливим. А він цього заслуговує, бо вже настраждався за своє життя.

Анастасія Іванівна витерла сльозу, що з’явилася в куточку ока.

— Коли йому було дванадцять, він втратив батьків. Вони загинули в автокатастрофі. Ніколи не забуду той страшний день… Моя донька Аня, мати Єгоші, зранку зателефонувала й сказала, що вони з Тимофієм завезуть мені онука, а самі поїдуть на святкування до друзів. Спитала, чи я не проти, щоб він залишився в мене на кілька днів. Ми думали, що на кілька днів… А вийшло – назавжди. Уже за годину мені зателефонували й повідомили…

— Не треба продовжувати, — Катя обійняла Анастасію Іванівну, теж розчулена.

— Катю, мабуть, немає більшого горя, ніж коли мати ховає своїх дітей. Мені тоді хотілося померти разом із ними, аби не відчувати той біль, що опанував мене. Але я мусила жити заради Єгоші. Відтоді я єдина рідна людина, що лишилася у нього, а він – у мене. Тільки заради нього я живу.

Вона гірко зітхнула, дивлячись кудись у далечінь.

— Розуміла, що важко не лише мені, а й йому. Адже він залишився сиротою. Після похорону нам знадобилося багато років, аби повернутися до нормального життя. Єгоша продовжував ходити до школи, добре вчився, а після випуску без зайвих зусиль вступив до університету. А я намагалася бути для нього і мамою, і татом, і другом… Вкладала в нього всю душу.

Анастасія Іванівна з ніжністю усміхнулася.

— Щодня, повертаючись додому після навчання, він обіймав мене й розповідав, як минув його день. Я раділа за нього, пишалася кожним його успіхом. Хоча, звичайно, без труднощів не обійшлося. Був і розбитий ніс, і зламана рука, і перше кохання, і розчарування, і зрада друзів… Але ми все подолали.

Вона провела рукою по лавці, ніби шукаючи підтримки у своїх спогадах.

— Роки минули, і Єгоша виріс. Тепер він не той маленький хлопчик, а дорослий чоловік. Але я все одно називаю його Єгоша. Він, звісно, ображається, просить казати "Єгор". Але для мене він назавжди залишиться Єгоша.

Її голос наповнився гордістю:

— Я завжди відчувала гордість за нього. Він усе робив і робить, аби мати право називатися успішним. Він досяг неабияких висот, на нього працює багато людей. Він має вплив, можливості…

— Це дійсно так, — погодилася Катя. — З вашої розповіді я ніби пізнаю його з іншого боку.

— Може, він і робить помилки, але хто їх не робить? Усі ми не без гріха. Напевно, тобі цікаво, чому він досі не одружений.

— Я теж не заміжня у свої двадцять п’ять і навіть жодного разу не зустрічалася з хлопцем, — зізналася Катя в цій відвертій розмові.

— У кожного свій час. І не варто встановлювати рамки. У коханні ніколи не буває ні занадто рано, ні занадто пізно. Єгоша колись казав, що взагалі не збирається одружуватися. А я йому відповідала: «Нікуди ти не дінешся, коли зустрінеш ту єдину, без якої не зможеш і дня прожити». У нього була не одна дівчина, яка жила з ним у його квартирі, та жодну з них він не покохав настільки, щоб вона залишалася єдиною.

Після закінчення університету Єгоша вирішив відділитися від мене й жити окремо. Пам’ятаю, як він тоді ніяк не наважувався мені про це сказати. Він думав, що я на нього образжуся і що мені буде самотньо без нього. Мені дійсно не хотілося відпускати його, але я знала, що цей час настане. Час відпустити його в доросле, самостійне життя. Та, незважаючи на те, що він жив окремо, я ніколи не була обділена його увагою та турботою.

Але знаєш, Катю, я попросила Єгошу, щоб він переїхав жити разом зі мною до цього маєтку. Я думала, що він відмовиться, а він погодився без жодних заперечень. І досі не розумію, чому.

— Мабуть, не хотів залишати вас одну з чужими людьми, — припустила Катя.

— Ті «чужі люди», про яких ти говориш, тепер стали для мене рідними і близькими. Особливо ти, Катю. За цей короткий час я встигла тебе полюбити. Твоя доброта, розум, самовіддача на благо родини підкорили мене. І мені дійсно соромно, що я говорила неправду. Від щирого серця прошу в тебе вибачення.