Розділ 13

— Катерино Василівно! — задихано підбігла до Каті служниця Надя. — Єгор Тимофійович хоче негайно вас бачити.

— І що там трапилося? — запитала Катя, а потім, зрозумівши, що звідки Надя може це знати, перепитала: — Він у своєму кабінеті?

— У підвалі, — нарешті сказала Надя, вирівнявши подих. — Він наказав, щоб ви негайно туди спустилися.

— У підвал?!

— Так. Будь ласка, йдіть швидше, бо інакше він знову почне кричати на весь будинок.

— Іду, — кинула Катя, а тоді обернулася до Юлі, яка ще сиділа на лавочці в такому ж непорозумінні, як і вона сама. — Мушу бігти.

— Біжи, бо цей Єгоша розірве всіх домочадців! — Юля розсміялася.

Катя спустилася в підвал і відразу почула:

— Скажи, будь ласка, куди мені подіти цей мотлох, який твоя родина роками тут колекціонувала?! — Єгор був неабияк розлючений.

— Ти хочеш звільнити підвал, — здогадалася Катя.

— Правильно! Скажи, навіщо цей мотлох взагалі сюди зносили? Невже так важко було організувати вивіз сміття? Мене бісить цей безлад! — продовжував кричати Єгор. — Щоб до завтрашнього ранку тут не було жодної порошинки. Зрозуміло?

— Як накажете, Єгоре Тимофійовичу, — розгублено відповіла Катя, забувши від його криків, що вони вже перейшли на «ти».

— Стіни обвалені! — не вгамовувався Єгор.

— Вони такими й були, відколи ми сюди переїхали, — виправдалася Катя.

— І що, за всі ці роки, що ви тут жили, не можна було їх відремонтувати?! — Єгор незадоволено закидав її запитаннями. — І що, від сьогодні я для тебе знову Єгор Тимофійович?!

Він примружив очі, а потім, ніби зробивши для себе якісь висновки, додав:

— Втім, правильно. Нічого змішувати роботу з особистим.

— Я… — почала було Катя, але Єгор уже покинув підвал, залишивши її стояти посеред кімнати, приголомшену.

До ранку підвал було повністю звільнено. Катя доклала чималих зусиль, щоб досягти цього результату. Звісно, вона не стала викидати все підряд — багато речей нагадували їй дитинство й мали для неї неабияке значення. Катя попросила інших працівників допомогти їй із прибиранням, бо самотужки впоратися так швидко було б неможливо.

Що це найшло на Єгора, що він раптом узявся проявляти таку хазяйновитість? Мабуть, хоче закидати підвал своїм «мотлохом». Бо як не крути, а відтепер він тут господар.

Та яка, зрештою, різниця, що він там собі хоче? Уже давно слід було усвідомити, що цей будинок, ця земля більше їм не належать. Усе це віднині чуже. А вона та її сім’я… Вони так і лишаються безпритульними.

Може, завтра вони взагалі опиняться на вулиці, і їм не буде де ночувати.

Катя намагалася відкинути всі ці думки, чекаючи зранку Єгора біля підвалу. Може, зараз загадає, щоб ще й ремонтом стін зайнялася? А що, від Єгора можна всього чекати.

Який же різний він буває, промайнуло в голові у Каті. То серйозний і діловитий, то романтичний і уважний, то злий і грубий…

— Про що задумалася? — Єгор тихо підійшов ззаду, налякавши Катю.

— Та так…

— Спустимося, — наказав Єгор, і Катя помітила, що він був одягнений у робочий одяг, а в руках ніс інструменти та ліхтарики.

— Поки я тут розбиратиму руїни, ти розповіси, чим би займалася, якби мала змогу зробити власний вибір, а не той, що тобі диктує родина, — сказав він, одягаючи рукавиці й починаючи відносити каміння вбік та акуратно складати його. — То що ти мовчиш?

— Я не знала, що ти ще й будівельник, — Катя й далі не переставала дивуватися.

— Це поважна робота трудолюбивих людей. Хіба ти не згодна?

— Звичайно. Але я не розумію, навіщо ти це робиш, — Катя захотіла прояснити ситуацію.

— А що тут дивного? Господар хоче відремонтувати свій будинок. То може, вже почнеш розповідь? — Єгор на хвилинку зупинився, відклавши чергову партію каміння. — Не стій, а присядь на табуретку, яка стоїть позаду тебе.

— Я хотіла тобі допомогти, — Катя нахилилася, щоб узяти до рук камінь.

— Не смій! — скомандував Єгор. — Невже ти думаєш, що я дозволю тобі це тягати? Ти й так багато зробила, прибравшись у цьому підвалі. Та й зараз ти тут зі мною. Ну, не томи, а розповідай. А то я вже втомився, як папуга, повторювати одне й те саме.

Катя слухняно присіла.

А чому він раптом зацікавився? Втім, їй було приємно, що він запитав про це.

— Та я навіть не знаю, як тобі відповісти… — Катя поринула у спогади. — У дитинстві я мріяла мати власний магазин квітів, створювати унікальні композиції, букети. Уявляла, як безкінечний потік покупців щодня заходить до мене й розкуповує квіти… А згодом почала мріяти про роботу у великій компанії на посаді якогось великого начальника. Уявляла себе у власному кабінеті, як роздаю накази… Хоча, знаєш, я і зараз роздаю накази, але бігаючи по полях. А знаєш, хоч я й стверджую, що вивчилася на агронома лише для того, щоб допомагати батькові, можу тебе запевнити — ця робота мені теж подобається.

— А ти про що мріяв?

— У дитинстві хотів бути пожежником. Гасити вогонь, рятувати людей із полум’я. А натомість володію агрохолдинговою компанією, до складу якої входять менші, так звані дочірні, компанії. У мене контрольний пакет акцій, я контролюю політику та беру участь в управлінських рішеннях, але не займаюся повсякденними операціями. Єдина мета холдингової компанії — контролювати інші компанії. Я не вихваляюся, просто розповідаю, як воно є, — та в голосі Єгора все ж відчувалася неабияка гордість.

— Ти молодець, що зміг досягти таких висот, — щиро сказала Катя, відчуваючи ще більшу повагу до нього. Але її дещо роздратувало, і вона, не стримавшись, додала: — Але я чудово знаю, що таке холдингова компанія. Ти розклав усе по дрібницях, ніби думаєш, що я нічого в цьому не тямлю.

— Я так не думаю, — запевнив її Єгор. — Мабуть, мене занадто понесло. Не звертай уваги й не ображайся.

— Не буду…

— А ось воно! — раптом вигукнув Єгор, щойно в стіні з’явився отвір. — Той самий підземний хід, про який мені бабуся розповідала.