Розділ 12

  Повернулися до маєтку вже пізно ввечері коли вже всі мешканці спали. Єгор з Катею не стали нікого бути, тихенько розійшлися по своїх кімнатах полягавши спати. В ранці щойно прокинувшись Єгор пішов до свого кабінету, бо справ помітно накопилося і він хотів як найшвидше їх розгребти. Щоб по можливості вже дня через два поїхати до Запоріжжя. Не варто було на довго лишати управління холдингом без уваги.

-Бабуся,- вимовив здивований Єгор відчинивши двері до кабінету,- я думав ти ще відпочиваєш. Радий тебе бачити.

-Я тебе теж рада бачити Єгоша,- бабуся обійняла свого онука,- не чула як ти вчора приїхав, а то б спустилася зустріти тебе. Як з’їздили?

-З’їздили продуктивно,- Єгор сів за свій робочий стіл та відхилився на спинку крісла поклавши руки за голову,- зустрів деяких іноземних представників з якими можливо у майбутньому мій холдинг буде співпрацювати. А ще мою увагу привернули нові моделі тракторів які я планую закупити для нашого маєтку. І звичайно Катя… тобто Катерина Василівна гідно оцінила усякі там добрива та нові сорта насіння.

-Ти з нею вже на ти перейшов? –запитала Анастасія Іванівна.

-Можна й так сказати. Ми знайшли з нею спільну мову і я високо оцінив її професійні навики.

-Тільки професійні? Чи може…

-Бабусю, ніяких може не має. Тільки професійні,- Єгор зовсім не велів вдаватися в дрібниці.

-Я рада Єгоша, що справи йдуть у тебе добре, бо маю до тебе одне незвичайне прохання. Обіцяй, що погодишся його виконати, ну принаймні хоч спробуєш,- Анастасія Іванівна зробила серйозний вигляд.

-Якщо не треба нікого вбивати то спробую тобі допомогти,- пожартував Єгор гадаючи, що на цей раз забажала бабуся.

-Я хочу щоб ти знайшов скарби заховані в підземеллях  цього будинку,- Анастасія Іванівна наповал шокувала онука,- тільки не подумай що я з глузду з’їхала. З головою в мене все нормально. Я раніше про це тобі не говорила, бо не була якось в цьому переконана, а тепер у мене сумнівів не лишається. Скарби існують і їх ще ніхто не зміг знайти.

-Скільки я пам’ятаю себе ти весь час дивувала мене, але зараз… я навіть не знаю, що казати. Можу тільки запитати. Звідки в тебе взагалі такі домисли про ці скарби?- Єгор дивився на свою бабусю в притул, а раптом у неї і справді з головою проблеми.

-Ось візьми,- Анастасія Іванівна простягнула Єгорові пожовклий зошит який тримала в руках до тепер,- це щоденник твоєї прабабусі. Вона в ньому не один раз згадує про скарби тобто натякає, що вони можуть бути заховані в цьому маєтку.

-Які скарби маються на увазі?- Єгор зробив вигляд, що зацікавився але лише для того щоб не засмучувати бабусю, бо насправді він вважав що це безглуздя.

-Я тобі Єгоша з самого початку розповім. Ця садиба в якій ми зараз знаходимося була побудована ще 1873 році і належала багатому поміщику, нашому з тобою предку. Так що в наших жилах тече дворянська кров. Цим можна не аби як пишатися. Коли відбулася революція в 1917році то наші предки вимушені були покинути цей маєток. Вони не могли з собою взяти дорогоцінності та й не хотіли, бо сподівалися повернутися. Тому заховали їх десь тут. Та вони не повернулися…  Золоті та срібні монети, а також перекраси… десь ще й досі лежать.

-Вражає,- виходить Єгор і не знав, що його бабуся була ще той авантюристкою,- тому ти так хотіла повернути цей маєток, щоб знайти скарби?

-І тому теж. Все це наше і повинно належати нам,- бабуся підвелася,- я багато чого дізналася із цього щоденника про свою матір, а відтоді коли поселилася тут то й про свого батька. І ще Єгоша, я хотіла щоб ти серйозно віднісся до мого прохання. І по можливості вже сьогодні б зайнявся вирішенню цього питання.

-Звичайно,- покивав головою Єгор намагаючись зберігати важливий вигляд.

  Катя в першу чергу щойно прокинувшись пішла до кімнати тата щоб побачити його і маму яка зазвичай сиділа біля нього читаючи книжку в голос. Сьогодні вона вперше побачила як батько сидів на ліжку після пережитого інсульту.

-Тату, я така рада бачити, що ти йдеш на поправку,- Катя поцілувала батька, а потім і маму.

-Він не тільки сидіти вже може, але й потроху стає на ноги з допомогою мене поки що,- Любов Пилипівна радо почала розповідати останні новини, що сталися за останній тиждень,- лікар який вчора до нас заходив запевнив, що твій тато не те що ходити, а й бігати скоро буде. Тільки, шкода розмовляти ще не може.

-Думаю, що мова теж до тебе татку поверниться і ти зможеш нам розповідати цікаві історії як в дитинстві. Пам’ятаєш, як я з Лізою прибігали до тебе, а ти садив нас поруч з собою і розповідав.

  Батько тільки кивнув головою, бо не хотів ще зізнаватися, що з голосом в нього все гаразд. Він знав, що це несправедливо по відношенню до своєї родини, яка за нього переживає і турбується та не міг себе пересилити. Егоїзм брав над ним верх і навіть спогади про щасливі моменти з минулого не розчулювали його.

-А Ліза мабуть вже поїхала?- запитала Катя у матері.

-Навчання ще через два тижня розпочнеться та вона за раніш поїхала говорячи, що тут повна нудьга. Та й ще після невдалої спроби захомутати Єгора Тимофійовича взагалі розкисла.

-Сподіваюся ти на неї через це не ображаєшся,- Катя подивилася в материні очі і зрозуміла, що ні.

-Будемо шукати інші шляхи,- Любов Пилипівна знову сіла до крісла яке стояло біля ліжка,- будеш працювати на цього Єгора Тимофійовича поки це буде можливо, а там може ми так і залишимося  жити у цьому маєтку. З Анастасією Іванівною я постаралася налагодити контакт. Самій їй би самотньо тут було, а так ми є. Так що, я думаю виганяти вона в самі короткі часи нас не буде. Хіба що цей її онучок не одружиться і його жіночка не захоче нас звідки виставити. А може в Лізи ще будуть шанси.

-Мені вже треба йти,- Каті неохота було слухати ці байки, а може бути,- ще маю зустрітися з Тонею і дізнатися як справи на полях, бо підготовка до посівної йде повним ходом. Та й Юлька обіцяла зайти, має для мене новини.