Розділ 12

Повернулися до маєтку вже пізно ввечері, коли всі мешканці спали. Єгор із Катею не стали нікого будити, тихенько розійшлися по своїх кімнатах і лягли спати.

Вранці, щойно прокинувшись, Єгор пішов до свого кабінету – справ помітно накопичилося, і він хотів якнайшвидше їх розгребти, щоб за можливості вже за два дні поїхати до Запоріжжя. Не варто було надовго лишати управління холдингом без уваги.

– Бабусю? – здивовано вимовив Єгор, відчинивши двері до кабінету. – Я думав, ти ще відпочиваєш. Радий тебе бачити.

– Я тебе теж рада бачити, Єгоша, – бабуся обійняла свого онука. – Не чула, як ти вчора приїхав, а то б спустилася зустріти тебе. Як з’їздили?

– З’їздили продуктивно, – Єгор сів за свій робочий стіл, відхилився на спинку крісла і поклав руки за голову. – Зустрів деяких іноземних представників, з якими, можливо, у майбутньому мій холдинг буде співпрацювати. А ще мою увагу привернули нові моделі тракторів, які я планую закупити для нашого маєтку. І, звичайно, Катя… тобто Катерина Василівна гідно оцінила всілякі там добрива та нові сорти насіння.

– То ти вже з нею на «ти» перейшов? – запитала Анастасія Іванівна.

– Можна й так сказати. Ми знайшли спільну мову, і я високо оцінив її професійні навички.

– Тільки професійні? Чи, може…

– Бабусю, ніяких «може» немає. Тільки професійні, – Єгор не хотів вдаватися в подробиці.

– Я рада, Єгоша, що у тебе справи йдуть добре, бо маю до тебе одне незвичайне прохання. Обіцяй, що погодишся його виконати, ну, принаймні, хоч спробуєш, – Анастасія Іванівна зробила серйозний вигляд.

– Якщо не треба нікого вбивати, то спробую тобі допомогти, – пожартував Єгор, гадаючи, що на цей раз забажала бабуся.

– Я хочу, щоб ти знайшов скарби, заховані в підземеллях цього будинку, – Анастасія Іванівна шокувала онука. – Тільки не подумай, що я з глузду з’їхала. З головою в мене все нормально. Я раніше тобі про це не говорила, бо не була впевнена, а тепер у мене сумнівів не залишилося. Скарби існують, і їх ще ніхто не зміг знайти.

– Скільки я себе пам’ятаю, ти весь час мене дивувала, але зараз… я навіть не знаю, що сказати. Можу лише запитати: звідки в тебе взагалі такі думки про ці скарби? – Єгор дивився на бабусю впритул, перевіряючи, чи з нею все гаразд.

– Ось, візьми, – Анастасія Іванівна простягнула Єгорові пожовклий зошит, який досі тримала в руках. – Це щоденник твоєї прабабусі. Вона в ньому не раз згадує про скарби, тобто натякає, що вони можуть бути заховані в цьому маєтку.

– Які саме скарби маються на увазі? – Єгор удав, що зацікавився, аби не засмучувати бабусю, хоча насправді вважав це безглуздям.

– Я тобі, Єгоша, все розповім із самого початку. Ця садиба, в якій ми зараз знаходимося, була побудована ще 1873 року і належала багатому поміщику – нашому з тобою предку. Тож у наших жилах тече дворянська кров. Цим можна неабияк пишатися. Коли в 1917 році сталася революція, наші предки змушені були покинути цей маєток. Вони не могли взяти із собою дорогоцінності та й не хотіли, бо сподівалися повернутися. Тому заховали їх десь тут. Та вони так і не повернулися… Золоті й срібні монети, а також прикраси… десь іще й досі лежать.

-- Вражає, - Єгор навіть не підозрював, що його бабуся ще та авантюристка. - Тобто ти так хотіла повернути цей маєток, щоб знайти скарби?

-- І тому теж. Це все наше, і воно повинно належати нам, - бабуся підвелася. - Я багато чого дізналася з цього щоденника про свою матір, а відколи поселилася тут – і про свого батька.

Вона зробила паузу й подивилася на онука зосередженим поглядом.

-- І ще, Єгоша, я хочу, щоб ти серйозно поставився до мого прохання. По можливості вже сьогодні почав розв'язувати це питання.

-- Звичайно, - кивнув головою Єгор, намагаючись зберігати серйозний вигляд.

Катя, щойно прокинувшись, перш за все попрямувала до кімнати батька, щоб побачити його та маму, яка зазвичай сиділа поруч і читала йому книжку вголос. Сьогодні вона вперше побачила, як батько сидів на ліжку після пережитого інсульту.

-- Тату, я така рада бачити, що ти йдеш на поправку! - Катя поцілувала батька, а потім і маму.

-- Він не тільки сидіти вже може, але й потроху стає на ноги з моєю допомогою, - радо повідомила Любов Пилипівна. - Учора лікар заходив, запевнив, що твій тато не просто ходитиме, а й бігати скоро буде. Тільки, шкода, говорити поки що не може...

-- Думаю, що мова теж до тебе повернеться, татку, і ти знову зможеш розповідати нам цікаві історії, як у дитинстві. Пам’ятаєш, як я з Лізою прибігала до тебе, а ти садив нас поруч і розповідав?

Батько лише кивнув головою, хоча насправді міг говорити. Він усвідомлював, що це несправедливо щодо його родини, яка хвилюється та турбується про нього, та не міг пересилити себе. Егоїзм брав гору, і навіть спогади про щасливі моменти минулого не розчулювали його.

--А Ліза вже поїхала? - запитала Катя у матері.

-- Навчання ще через два тижні почнеться, але вона поїхала раніше, бо казала, що тут повна нудьга. Та ще й після невдалої спроби "захомутати" Єгора Тимофійовича зовсім розкисла.

-- Сподіваюся, ти на неї через це не ображаєшся? - Катя подивилася матері у вічі й зрозуміла, що ні.

-- Будемо шукати інші шляхи, - Любов Пилипівна всілася у крісло біля ліжка. - Працюватимеш на цього Єгора Тимофійовича, поки буде можливо, а там, може, так і залишимося жити в цьому маєтку. Я постаралася налагодити контакт з Анастасією Іванівною. Самій їй тут було б самотньо, а так ми є. Думаю, найближчим часом вона нас не виганятиме. Хіба що її онук одружиться, і його дружина вирішить нас виставити. А може, в Лізи ще є шанс.

-- Мені вже треба йти, - Катя не хотіла слухати ці "а може бути". - Маємо з Тонею обговорити стан справ на полях, підготовка до посівної йде повним ходом. Та й Юлька обіцяла зайти – каже, що має для мене новини.

-- Звісно, йди, але ми з батьком чекаємо на доповідь про твою поїздку до Києва.