Розділ 7

Вже вечоріло, і спека поступово спадала. Змучені роботою комбайнери сиділи на узбіччі дороги, відпочиваючи та обговорюючи жнива. Вони завчасно помітили Катерину Василівну з подругою й голосно привітали їх. Кожен із них поважав цю дівчину за вміння керувати справами, за щирість і простоту.

Ще раніше вони висловлювали жаль через зміну господаря. Дехто навіть хотів звільнитися на знак солідарності з Василем Петровичем, та Катя змогла їх переконати, що цього робити не варто. Втрачати роботу через зміну власника — не вихід. Тож і зараз Катя не могла просто пройти повз, а зупинилася разом із Юлею, щоб подякувати працівникам за їхню працю.

— Це не ви повинні дякувати нам, а ми вам, — сказав один із комбайнерів. — За вашу розсудливість, за те, що ми залишилися на цій роботі й маємо можливість заробляти.

— Головне, щоб ваша праця завжди була гідно оплаченою, — відповіла Катя. — Цього року врожай хороший. Упевнена, що зібрані тони пшениці будуть вигідно продані, і ви вчасно отримаєте зароблені гроші. До речі, новий господар, Єгор Тимофійович, розпорядився підвищити зарплату, тож чекайте надбавку.

— Це чудова новина, — озвався інший комбайнер. — Але повагу за гроші не купиш. Її треба заслужити.

— Думаю, з часом Єгор Тимофійович викличе у вас довіру, — сказала Катя. Вона говорила те, що слід було сказати, а не те, що насправді думала.

А втім, хто знає, можливо, так і буде.

Попрощавшись із працівниками, Катя й Юля рушили далі. Однак не встигли вони відійти далеко, як їх наздогнав наймолодший із комбайнерів — Юра.

— Чи можна вас на хвилинку затримати, Катю? — невпевнено, але рішуче запитав він.

— Звісно, Юро. Що ти хотів?

— Мені приємно, що ви пам’ятаєте, як мене звати, — посміхнувся хлопець.

— А чому я повинна забувати? Ти ж один із найкращих комбайнерів, — щиро відповіла Катя.

— Дякую. Я хотів би запросити вас, Катю, на побачення у вихідний. Ми могли б прогулятися...

— Це так несподівано й приємно, але я змушена від...

— Вона із задоволенням погоджується! — перебила Катю Юля. — І в призначений час буде готова гуляти з тобою хоч із самого ранку й до пізньої ночі, або навіть навпаки — з вечора і до самого ранку. Ви вже там самі вирішуйте.

— Юлю... — Катя хотіла заперечити, але передумала. — Ти трохи перебільшуєш, говорячи про всю ніч. Але в принципі... я згодна.

— Тоді я зайду за вами в суботу після обіду, — зрадів Юра.

— Вона чекатиме з нетерпінням! — знову відповіла за подругу Юля, помітивши, що Катя розхвилювалася.

Коли Юра повернувся до колег, Юля взяла Катю під руку:

— Ти ж не збиралася відмовлятися, правда? Невже ти не мріяла про це кожного разу, лягаючи спати та прокидаючись уранці? Щоб тебе запросили на побачення! І ось воно — і ти мало не відмахнулася від своєї мрії!

— Я просто... Хотіла, щоб мене переповнювали емоції, коли мене запрошуватимуть. А тут я нічого такого не відчула. Лише приємність від того, що комусь сподобалася.

— А чому ти взагалі вирішила, що не можеш подобатися? Ти просто несмілива щодо хлопців, тому й досі самотня. А емоції, повір мені, ще переповнять тебе — особливо, коли Юра поцілує, — Юля притулилася до Каті, радіючи за неї. — Потім у всіх дрібницях мені розповіси!

— Юлю, ти нестерпна! — засміялася Катя. — Але я вдячна тобі за те, що ти в мене є.

— Дивись, а то я зараз заплачу. Зовсім скоро ти пізнаєш, що таке справжній поцілунок.

— Ти так говориш, ніби я ніколи не цілувалася з хлопцем.

Юля завмерла на місці:

— А коли це було? І з ким? І чому я про це нічого не знаю? А я-то думала, що ти…

— Мені тоді було тринадцять, і мій однокласник поцілував мене на прощання, бо мусив змінити школу, — згадала Катя. — По-дорослому поцілував.

— Це ж було в дитинстві. Це зовсім не те, порівняно з тим, як мають поцілувати тебе зараз, — зробила висновок Юля. — Мені вже час додому, бо мої хвилюватимуться, а в суботу я прийду й допоможу тобі зібратися на побачення.

— Я, мабуть, помру від хвилювання.

— Помирати не треба, а ось отримувати задоволення — це просто необхідно, — Юля чмокнула подругу в щоку на прощання. — Он, дивись, твоя Лізка цілується з Чарлі.

Катя подивилася в той бік, куди показувала Юля.

— Моя сестра, на відміну від мене, вміє насолоджуватися життям. Ладно, Юль, будемо розходитися, бо відчуваю, що нерви почнуть здавати від такого видовища. А ти не сумуй, так вже склалося, що Чарлі — не герой твого серця.

— Виходить, що я теж самотня…

У суботу Юля вже з самого ранку була у Каті. Вона перевертала речі в шафі подруги, намагаючись підібрати вдале вбрання для побачення.

— Катю, чому я ніде не можу знайти сукню? — запитала Юля, захоплена пошуком.

— Тому що в мене її немає, — відповіла Катя, а потім раптом згадала: — Хоча, ні, є! Та, що я одягала на випускний вечір.

— Та сукня точно вийшла з моди. Треба було поїхати й купити нову, але вже запізно. Та вихід є! — Юля стала серед кімнати, вперши руки в боки. — Позичимо сукню у Лізи. Без сумніву, у неї вибір великий. Сиди там, де сидиш, а я швидко до неї збігаю.

— Я б не хотіла їй розповідати, навіщо і куди, — заперечила Катя, яка сиділа перед дзеркалом, розглядаючи своє відображення.

— Навпаки, хай знає. Ти ж підвищиш свою планку в її очах, — Юля майже побігла до кімнати Лізи, і вже за п’ять хвилин вони вдвох стояли перед Катею, тримаючи в руках купу суконь.

— Сестричко, аби ти знала, як я за тебе рада! — Ліза обійняла Катю. — Зараз я тобі дам кілька порад щодо того, як поводитися на побаченні.

— Не потрібні їй твої поради! — вигукнула Юля. — Все повинно відбуватися само собою.

— Юль, досить уже ображатися на мене через Чарлі. Щойно повернеться Єгор, зможеш забрати свого стриптизерчика назад. А поки що хай він мене ще трохи порозважає, — Ліза всілася на ліжко сестри, продовжуючи спостерігати, як Катя приміряє її сукні. — Ця зелена тобі пасує.