Розділ 6

Минув тиждень, відколи Єгор поїхав до Запоріжжя. Катя чудово справлялася зі своїми обов’язками. Розпочалася гаряча пора збору озимої пшениці. Жнива припадають на найспекотніший місяць у році – липень. Комбайни гули в полі від самого ранку, збираючи золоте колосся дозрілого зерна. Це час напруженої та відповідальної роботи.

Катя заздалегідь подбала про запас пального для збиральної техніки, а також організувала технічне обслуговування кожної машини. Зерносховища теж були в хорошому стані й готові прийняти тонни зібраного врожаю.

Попри втому, Катя, як і раніше, заходила до батька в кімнату та розповідала останні новини з поля. Її мати, Любов Пилипівна, раділа, що донька не підвела їх і покірно вела справи, роблячи все, що від неї вимагалося.

— Нові господарі задоволені тобою, доню, — з гордістю в очах сказала Любов Пилипівна, дивлячись на Катю. — І твоя родина вдячна тобі за те, що не опинилася на вулиці з простягнутою рукою.

— Ти, як завжди, перебільшуєш, мамо, — відповіла Катя, але їй було приємно чути похвалу.

— І надалі так тримай! І навіть не думай про іншу роботу чи, боронь Боже, переїзд. Хай поки що все залишається, як є, — наполегливо повторювала мати, боячись, що донька може замислитися про зміни.

Катя слухала, кивала, але не втрачала надії, що колись знайде іншу, більш високооплачувану роботу. А тоді вся її родина зможе переїхати до власного будинку.

Розмірковуючи про це, вона попрямувала до вітальні, де зустріла Анастасію Іванівну. Жінка наполягла на прогулянці в саду.

— Тебе, Катю, важко застати в будинку. Ти вся в роботі, але про відпочинок теж забувати не варто, — взяла її під руку Анастасія Іванівна. — Трохи прогуляємось стежкою, посидимо в холодочку на лавочці. У таку спеку в саду під кронами дерев така приємна прохолода.

— Повністю з вами згодна. Ви не ображайтеся, Анастасіє Іванівно, що приділяю вам так мало часу. Зараз найважливіший період у нашій праці — збір урожаю. Це те, заради чого ми працювали. До того ж погода сприятлива для жнив. Нам зовсім не бажано, щоб у ці дні пішли дощі.

— Я чудово тебе розумію, Катю, і зовсім не ображаюся, — Анастасії Іванівні подобалося, що дівчина серйозно ставиться до роботи, навіть якщо їй це нелегко. — Єгоша мій скинув на тебе всю відповідальність. Та він теж не гуляти поїхав. Все-таки він керує великою компанією, а це теж клопітка справа.

— У мене до нього немає жодних претензій щодо роботи. Він, без сумніву, старається, — Катя сказала це більше для того, щоб Анастасії Іванівні було приємно, бо, як-не-як, він її онук.

— Я знала, що у нього не вистачатиме часу, щоб керувати маєтком, тому і запропонувала не виселяти вашу родину. Кажу Єгоші: хай лишаються, допоможуть, і мені не буде так самотньо.

— А я гадала, що ви нас пожаліли, тому й дозволили залишитися...

— А воно виходить із вигоди, — з легкою усмішкою закінчила її думку Анастасія Іванівна. — Якщо це тобі неприємно, то вибач.

— Навпаки, я вам вдячна. Враховуючи стан мого батька та інші обставини, це для нас було найкращим варіантом – поки що лишатися тут. Та все ж я планую… — Катя не хотіла ділитися своїми планами, — жити у власному будинку.

— Це нормально. Думаю, все складеться якнайкраще, — Анастасія Іванівна вперше відчула легке шкодування, що змусила Єгора відібрати у цієї родини їхнє житло. - А коли ваша родина поселилася в цьому маєтку?

— Ми переїхали сюди п’ятнадцять років тому. А до того жили в Запоріжжі. Я там народилася і ходила до школи, — Катя посміхнулася, згадуючи минуле.

— Прошу тебе, не зупиняйся, розповідай далі, мені цікаво дізнатися, — Анастасія Іванівна виявляла неабияку цікавість, та Катя цього не помічала, повністю віддавшись спогадам.

— Батько отримав цей маєток у спадок від своєї бабусі. Моя прабабуся ще була жива, коли я народилася, та, на жаль, я її зовсім не пам’ятаю. Батьки вирішили переїхати з міста сюди й зайнятися вирощуванням пшениці.

— А твоя прабабуся народилася в цих краях? — Анастасія Іванівна хотіла дізнатися якомога більше про ті події, які відбувалися колись.

Можливо, саме ця причина й змусила її наполягти, щоб Катина родина залишилася в маєтку. Вона мала безліч запитань, на які довго шукала відповіді, щоб хоч якось виправдати вчинок свого батька Івана.

— Ні, — продовжувала відверто Катя. — Цей маєток подарувала прабабусі людина, якій вона врятувала життя. Вона працювала медсестрою у шпиталі під час війни. Один офіцер був тяжко поранений і частково втратив пам’ять. А моя прабабуся виходила його, допомогла згадати, хто він.

— Мабуть, той офіцер закохався у твою прабабусю? — Анастасія Іванівна задала, мабуть, найголовніше питання, яке її турбувало.

— Наскільки я пам’ятаю з батькових розповідей, так. Той офіцер до нестями закохався, але не міг одружитися з прабабусею, бо вже мав дружину і доньку.

— А твоя прабабуся тоді ще не була заміжньою?

— Вона згодом теж вийшла заміж і народила сина, а потім мою бабусю Надю.

Анастасія Іванівна розхвилювалася від почутого, і їй стало зле.

— Що з вами? — Катя скочила з лавки й кинулася підтримувати жінку, щоб та не впала. — Я зараз покличу когось на допомогу.

— Не треба, Катю, просто принеси мені води. Це спека так на мене впливає.

— Ви впевнені, що нікого не треба кликати? — розгублено запитала Катя.

— Впевнена.

Випивши принесену воду, Анастасія Іванівна запитала:

— І як твоя прабабуся назвала свого сина?

— Ваня. Може, підемо до будинку, щоб ви могли прилягти? Ваш вигляд мене непокоїть, — Катя не могла заспокоїтися, бо відчувала відповідальність за здоров’я Анастасії Іванівни.

— Ні-ні, мені вже краще. Присядь і розкажи, як склалася доля Вані. Де він жив, з ким? — продовжувала цікавитися жінка.

— Він помер, коли йому було п’ять років. Якась невиліковна хвороба… Ось така історія. А чому вас так зацікавив Ваня? Ви подумали, що він був сином того офіцера? Знаєте, я теж так вважаю, хоча мій батько це заперечує.