Розділ 6

  Минув тиждень як Єгор поїхав до Запоріжжя. Катя чудово справлялася зі своїми обов’язками. Розпочалася гаряча пора збору озимої пшениці. Жнива припадають на самий спекотний місяць у році, а саме на липень. Комбайни гули в полі з самого ранку збираючи золоте колосся дозрілого зерна. Це час напруженої та відповідальної роботи. Катя заздалегідь подбала про придбання по запас пального для збиральної техніки, а також під її керівництвом кожна машина пройшла технічне обслуговування. Зерносховища було теж в гарному стані і готові до зберігання тони зібраного врожаю привезеного з полів.

  Не зважаючи на виснаженість Катя як і раніше заходила до батька в кімнату та розповідала останні новини з поля. Мама, Любов Пилипівна раділа тому що її донька не підвела їх і покірно вела справи. Робила все, що від неї вимагалося.

-Нові господарі задоволені тобою доню,-сказала Любов Пилипівна з гордістю в очах дивлячись на свою доньку,- і твоя родина вдячна тобі, що не опинилася на вулиці з простягнутою рукою.

-Ти як завжди перебільшуєш мамо,- та Каті було приємно чути похвалу.

-І надалі так тримай і не здумай думати про іншу роботу і тим більше про переїзд. Хай поки що буде все як є,- кожного разу повторювала про це Любов Пилипівна для того щоб Катя раптом не здумала бунтувати.

  Але Катя хоч і кивала головою, а надію не втрачала на те, що настане час і вона зможе знайти іншу, ще більш високо оплачену роботу. І потім би вся її родина переїхала до власного будинку. Розмірковуючи над цим Катя йшла до вітальні та зустріла Анастасію Іванівну, яка наполягла на прогулянку в саду.

-Тебе Катю важко застати в будинку. Ти вся в роботі, але про відпочинок теж не варто забувати,- взявши під руку дівчину сказала Анастасія Іванівна,- трохи пройдемося стежкою та посидимо в холодочку на лавочці. У таку спеку  в саду під кронами дерев така приємна прохолода.

-Повністю з вами згодна. Ви не ображайтеся Анастасіє Іванівно, що мало вам приділяю часу. Зараз найважливіший момент в нашій праці, це збір урожаю. Це те, заради чого ми так трудилися. Та й погодні умови сприятливі для жнив. Для нас зовсім не бажано щоб в ці дні йшли дощі.

-Розумію тебе дуже добре Катю і зовсім на тебе не тримаю ніяких образ,- Анастасії Іванівні подобалося, що Катя серйозно відноситься до роботи не зважаючи на те що для неї це було не так вже і легко,- Єгоша мій скинув на тебе усю відповідальність. Та він теж не гуляти поїхав. Все-таки він керує великою компанією, а це теж клопітлива справа.

-У мене до нього не має ніяких претензій з приводу роботи. Він без сумніву старається,- Катя сказала це лише для того, щоб Анастасії Іванівні було приємно, бо як не як, а він її онук.

-Я знала, що у нього не вистачатиме часу щоб керувати справами маєтку тому і запропонувала не виселяти вашу родину. Кажу Єгоші, хай лишаються і допоможуть і я не сама буду.

-А я то гадала, чому це ви нам на вихід не вказали. Гадала, що вам нас шкода...

-А воно виходить із вигоди,- закінчила думку Каті Анастасія Іванівна,- якщо це Катю тобі неприємно то вибач мені.

-Я вам навпаки вдячна. Враховуючи стан мого батька та й інші обставини, то це для нас було найкращим виходом поки що лишатися тут. Та все-таки я планую,- Катя зовсім не хотіла розповідати про свої плани,- жити у власному будинку.

-Усе нормально. Гадаю, все складеться як найкраще,- Анастасія Іванівна вперше відчула легке шкодування, що змусила Єгора відібрати у цієї родини їхнє житло,- коли ваша родина посилилася в цьому маєтку?

-Ми п'ятнадцять років потому переїхали сюди. А так ми жили у Запоріжжі. Я там і народилася і в школу ходила,- Катя посміхнулася згадуючи минуле.

-Прошу тебе не зупиняйся, а розповідай далі, мені цікаво дізнатися,- Анастасія Іванівна проявляла не аби яку цікавість та Катя цього не помічала повністю віддавшись спогадам.  

-Батько у спадок отримав цей маєток від своєї бабусі. Моя прабабуся ще була живою коли я народилася та жаль я її зовсім не пам’ятаю. Мої батьки прийняли рішення переїхати жити із міста сюди і зайнятися вирощуванням пшениці.

-А твоя прабабуся народилася в цих краях?- Анастасії Іванівні хотілося випитати у Каті все що їй було відомо про ті події які відбувалися колись.

  Мабуть це і була справжня причина по якій Анастасія Іванівна наполягла, щоб ця родина нікуди не переїжджала. Вона мала так багато запитань на які так довго шукала відповіді щоб хоч якось виправдати вчинок свого батька Івана.

-Ні,- продовжувала відверто Катя,- цей маєток їй подарувала та людина якій моя прабабуся врятувала життя. Вона працювала медсестрею у госпіталі під час війни. Один офіцер був тяжко ранений та втратив частково пам'ять. А моя прабабуся виходила його, допомогла згадати хто він.

-Мабуть той офіцер закохався в твою прабабусю?- Анастасія Іванівна задала мабуть найголовніше запитання яке її турбувало.

-Настільки я пам’ятаю із розповіді свого батька, то так. Той офіцер до нестями закохався, але не зміг одружитися на прабабусі, бо вже був одружений і мав доньку.

-А твоя прабабуся, ще була не заміжньою?

-Вона згодом теж вийшла заміж і народила сина, а потім мою бабусю Надю.

  Анастасія Іванівна від почутого розхвилювалася і їй стало недобре.

-Що з вами?- Катя зі скочила з лавочки і кинулася підтримувати Анастасію Іванівну щоб та не впала,- я зараз на допомогу покличу.

-Не треба Катю, ти просто мені води принеси. Це на мене так спека впливає.

-Ви впевнені, що нікого не треба кликати?- розгублено запитала Катя.

-Впевнена.

  Випивши принесену Катею воду Анастасія Іванівна запитала:

-І як назвала твоя прабабуся свого сина?

-Ваня. Може вже підемо до будинку де ви зможете прилягти, бо ваш вигляд мені зовсім не подобається,- Катя не могла ніяк заспокоїтися, бо відчувала не аби яку відповідальність за здоров’я Анастасії Іванівни.

-Ні, ні. Недомагання пройшло, ти присядь і розкажи як склалася доля Вані. Де живе, з ким?- продовжувала цікавитися Анастасія Іванівна.