Розділ 5

Єгор, навпаки, не поспішав виходити, залишаючись ще кілька хвилин за кермом. Він хотів дати Каті можливість обдумати те, що вона ще збиралася йому сказати про свою сестру. Єгору зовсім не хотілося ставати причиною сварок між ними. Він розумів, що Катя, як старша сестра, просто піклується про Лізу.

Але чи справді Ліза йому подобалася? Так. Єгор відчував до неї симпатію і бажання зблизитися. Вона була з тих дівчат, які його приваблювали: симпатична, легка у спілкуванні, жіночна. І дарма, що їй лише дев’ятнадцять, а йому тридцять п’ять. Це навіть ще більше зачаровувало.

— Мені ще довго на вас чекати? — Катя змусила його поквапитися, крикнувши з вулиці. — Чи, може, ви передумали?

— Зовсім ні, — через хвилину Єгор уже стояв поруч із нею. — Скільки ж землі пустує… Усе поросло бур’янами.

— Бур’ян можна знищити. Головне, що під ногами чорнозем. Перепашемо, внесемо добрива, і вже цього року можна сіяти озиму пшеницю. Але спершу варто зробити аналіз ґрунту, — Катя повністю зосередилася на роботі. — Я попрошу свою помічницю Тоню цим зайнятися. Ви згодні?

— Звичайно, — кивнув Єгор. — Вирішив повністю довіритися вам, Катерино Василівно, бачу, що ви справді тямите в цій справі. А ще хотів би вас про дещо попросити.

— То не гайте часу і просіть, Єгоре Тимофійовичу.

— Я не завжди зможу перебувати у маєтку. Іноді доведеться відлучатися — є й інші справи. — Єгор пильно подивився на Катю, намагаючись вловити її реакцію. — Тому я б хотів, щоб ви були тут за головну.

— Ви так швидко мені довіряєте? — усміхнулася Катя.

— А вам можна довіряти? — зустрічним запитанням відповів Єгор.

— Зрозумієте з часом.

— У вас чарівна усмішка, — несподівано вирвалося в нього.

— Не треба мені підлизуватися, — невдоволено кинула Катя. — Я просто роблю свою роботу.

— А навіщо мені підлизуватися? — здивувався Єгор.

— Я проти ваших стосунків із Лізою.

— А ви про це… — він невдоволено зітхнув. — Та заспокойтеся нарешті. По-перше, між нами нічого немає. По-друге, дозвольте Лізі самій вирішувати, з ким зустрічатися.

— Який же ви… — Катя стиснула губи. — Я самостійно повернуся до маєтку.

Сказавши це, вона швидким кроком пішла дорогою, залишивши Єгора стояти посеред поля.

— Дівчинка з характером, — пробурмотів він собі під ніс. — А я думав, що мені буде нудно в цьому забутому місці. Добре, з цим теж розберемося.

Він сів за кермо і повільно поїхав слідом за Катею. Хоч йому дуже хотілося натиснути на газ, перегнати її й чекати в кабінеті, він цього не зробив. Якщо захотіла йти пішки — нехай іде. Подивимося, наскільки її вистачить.

Єгор згадав, як рік тому бабуся запросила його до себе. Наливши кави, вона сказала:

— У мене до тебе незвичайне прохання.

— Виконаю будь-яке, — відповів він тоді. — Ти ж знаєш, бабусю, як сильно я тебе люблю. Ти — єдина рідна людина, що в мене лишилася.

— Я хочу, щоб ти за будь-яку ціну придбав ось цей маєток.

Вона простягнула онукові фотографію й адресу того самого маєтку, дорогою до якого він зараз їхав.

— І навіщо тобі це потрібно? — спитав він тоді.

— Колись цей маєток належав моїй матері, твоїй прабабусі. І за заповітом мав перейти до мене.

— А чому ж не перейшов? — Єгор не міг нічого зрозуміти.

— Тому що мій батько подарував його своїй коханці без відома дружини, тобто моєї матері. Вкрав у неї те, що належало їй по праву, — Анастасія Іванівна схвильовано розповідала онукові. — А ця жінка потім передала маєток у спадок своїм дітям. Її нащадки навіть не здогадувалися, яким чином їхня мати отримала цей дар. Твій прадід був безсовісною людиною. І я, Єгоша, дізналася про це зовсім нещодавно, випадково знайшовши мамин щоденник. Уявляєш, коли вона про все дізналася, то пробачила чоловікові й не вимагала повернути їй її ж маєток. Але я хочу повернути в нашу родину те, що по праву належить нам.

— Твоя розповідь мене вразила. Але не все так просто. За документами, без сумніву, все належить тим людям, які там нині живуть, — Єгор знизав плечима, не розуміючи, що він може зробити. — Може, варто відмовитися від цієї ідеї? Пробачити й забути.

— Єгоша, ти не правий. Я не лише хочу повернути цей маєток у власність нашої родини, а й планую переїхати туди на постійне місце проживання. До речі, разом із тобою, — Анастасія Іванівна продовжувала дивувати онука. — Сподіваюся, ти не відмовишся. Життя за містом, у сільській місцевості, піде нам на користь.

— Твої бажання далекі від реальності, — Єгор лише заперечно похитав головою.

— Ти ж обіцяв виконати будь-яке моє прохання, — Анастасія Іванівна удавано змахнула сльозу.

— Бабусю, не треба сліз, — Єгор обійняв її. — Я дізнаюся, що можна зробити. Але поки не будемо загадувати наперед. Тільки не плач.

Через кілька днів уся інформація про маєток та його мешканців лежала перед Єгором на столі. Помічник Володимир Якович сидів навпроти, чекаючи подальших розпоряджень.

— То ти, Якович, кажеш, що у них не все так гладко в справах? — Єгор намагався знайти зачіпку, щоб розпочати здійснення свого плану.

— У цього Василя Петровича є конкурент на прізвище Котляр. Він теж вирощує пшеницю на своїх полях, як і Петрович, — почав Володимир Якович.

— Конкуренти є в усіх бізнесменів…

— Єгоре Тимофійовичу, ви не так розумієте, — Володимир Якович осмілився перебити шефа. — Котляр будь-якими способами намагається розорити Василя Петровича, щоб заволодіти не лише його землями, а й маєтком у цілому.

— То ти хочеш сказати, що ми повинні допомогти Котляру? А потім…

— Саме так. Коли Петрович втратить усе, ви зможете викупити маєток.

— План непоганий, — Єгор кивнув. — Головне, щоб нас не запідозрили. Усі стріли мають летіти в Котляра, а ми залишимося осторонь і в потрібний момент втрутимося як "добродійники".

— Вас зрозумів, Єгоре Тимофійовичу.

— Але зачекай, Якович, — Єгор несподівано змінив рішення. — Поки діяти не треба. Подивимося, чи Котляр упорається сам. Якщо ні, тоді втрутимося. Найкраще, коли брудну роботу робить хтось інший.