Розділ 3

Василь Петрович тиждень як лежав прикутий до ліжка після інсульту. У той день, коли це трапилося, він уже встиг передати права на маєток Єгору Тимофійовичу, проте оформлення документів ще не було повністю завершене. Згодом усе доробили без нього. Велика нервова напруга, яку тоді відчував Василь Петрович, і призвела до інсульту. Адже він втратив те, у що вкладав усі свої зусилля та гроші. Земля, яка годувала його родину, більше не належала йому.

Недуга паралізувала його тіло — він не міг навіть трохи поворухнутися, а мову теж відібрало. Лікарі запевняли, що з часом параліч відступить, і чоловік знову зможе ходити та говорити... Але Василь Петрович навіть не намагався вимовити бодай слово. Ба більше — він удавав, що не розуміє, про що йому говорять. Інсульт у поєднанні з депресією зробили його байдужим. А можливо, йому було так зручніше, бо він зовсім не уявляв, як жити далі. Хай замість нього думають інші.

Катя щодня провідувала батька. Вона заходила до його кімнати, сідала поруч біля ліжка й розповідала про природу — лікарі заборонили повідомляти Василеві Петровичу будь-які погані новини, щоб той не нервувався.

— Сьогодні знову спека, тату, — з ніжністю сказала Катя. — А ще у нас все добре. Я думаю, що все налагодиться, і ми знову будемо щасливими. І ти, тату, обов’язково одужаєш. Ось побачиш.

— Катю, вийдемо на хвилинку в коридор, — звернулася до неї мати, Любов Пилипівна.

Уже в коридорі Катя запитала:

— Щось трапилося?

— Завтра ввечері приїде Ліза, — відповіла мати. — У неї ж канікули. А ще ми з нею сьогодні зранку телефоном склали неймовірний план. Після того, як я дізналася, що наш Єгор Тимофійович вільний.

— Вільний? — перепитала Катя.

— Тобто не одружений, — уточнила мати.

— Ну й що з того? — Катя не зрозуміла. — Яка нам різниця, одружений він чи ні?

— Для тебе різниці немає, а для Лізи є. Вона почитала про нього в інтернеті, подивилася світлини. І він її зацікавив. Гарний, заможний... Тож я запропонувала їй сподобатися йому. А Ліза вміє подобатися чоловікам, на відміну від тебе, Катю. Ти не ображайся, що я це кажу, але правда завжди краща за солодку брехню.

— Мамо, мені, звичайно, неприємно це чути, — Катя тяжко зітхнула. — Але не розумію, навіщо підштовхувати Лізу в обійми цього грубіяна. Ліза хороша, життєрадісна дівчина, а ще їй щойно виповнилося дев’ятнадцять. А йому понад тридцять! І ти хочеш...

— Я хочу, щоб вони одружилися, — перебила її мати. — Хочу, щоб ми назавжди залишилися жити в цьому маєтку.

— Але якою ціною ти цього хочеш?.. — Катя була приголомшена. Виходить, вона зовсім не знала, якою насправді була її мати. — Не можна заради своїх бажань використовувати власних дітей.

— Ти занадто все драматизуєш. Я нікого не примушую, а лише запропонувала. Хочеш — і ти спробуй закохати в себе Єгора Тимофійовича.

— Ти мене продовжуєш дивувати, мамо.

— Ось бачиш, ти навіть не розумієш, як це — закохати в себе чоловіка. Тому прошу тебе не заважати нашій справі. Просто допоможеш, коли тебе про це попросять. Ліза приїде, поспілкується з Єгором, а потім скаже своє останнє слово щодо моєї пропозиції. Зрозуміла?

— Так. Якщо вона не захоче, ти не станеш наполягати?

— Звичайно, не стану, — Любов Пилипівна обійняла Катю. — Невже ти вважаєш мене справжнім монстром, якому абсолютно не шкода своїх дітей? Я ж вас дуже люблю і бажаю вам найкращої долі.

— Я вас теж усіх люблю, — зворушено відповіла Катя. — Вибач, що розчарувала тебе.

— Ти мене, доню, зовсім не розчарувала, — запевнила Любов Пилипівна. — Ти вже нас врятувала тим, що погодилася співпрацювати з Єгором Тимофійовичем. Адже завдяки тобі ми ще не покинули цей маєток, а продовжуємо тут жити. Ти, Катю, розумна дівчина, і я цим пишаюся. А зараз я піду до твого батька.

— А ти знаєш чи ні, що бабуся Єгора Тимофійовича сьогодні переїжджає сюди жити? А ще він попросив мене...

— Ні в чому йому не відмовляй, доню, і виконуй усі його прохання. А бабуся — це добре, головне, щоб не коханка, — сказала Любов Пилипівна й пішла до кімнати свого чоловіка.

У вітальні Катя помітила метушню. Всі найняті слуги бігали туди-сюди, виносили й заносили речі. Катя подумала про те, що тепер вона теж слуга, яка змушена виконувати накази свого господаря. Це було болісне відчуття, але заради добробуту своєї родини доводилося миритися.

— Анастасія Іванівна приїхала, — почула Катя від однієї зі служниць. — Нам необхідно негайно заспокоїтися, бо господиня буде незадоволена безладом.

— Ми ж не роботи, щоб виконати всю цю роботу за лічені хвилини, — відповіла інша. — Переїзд — справа клопітка.

— Я зустріну Анастасію Іванівну, — голосно сказала Катя. — Не переживайте, все буде добре.

— Ви так говорите, бо ще її не знаєте, — відповіла служниця, яка раніше працювала на Анастасію Іванівну. — Це дуже вимоглива жінка. Ідіть швидше, Катерино Василівно, бо вона вже вийшла з машини.

Анастасія Іванівна була жінкою років сімдесяти п’яти. Невисокого зросту, худорлява, з білосніжним волоссям, яке акуратно вкладене в зачіску. Вигляд у неї був задоволений, а на вустах грала усмішка. Вийшовши з автомобіля, вона залишилася стояти на місці, розглядаючи будинок, у якому тепер житиме.

— Він неймовірно прекрасний, — сказала про себе Анастасія Іванівна.

— Чомусь старовинні будівлі викликають більше захоплення, ніж сучасні, — додала Катя, яка вже підійшла до бабусі. — Я Катя. Ваш онук, Єгор Тимофійович, попросив мене допомогти вам якнайшвидше освоїтися на новому місці й усе показати.

— Я рада тобі, Катю. Мій Єгоша про все подбав, — у голосі Анастасії Іванівни відчувалися нотки гордості за онука. — Він такий турботливий. Що ж, будемо з тобою дружити.

— Анастасіє Іванівно, звертайтеся до мене з усіх питань. А зараз я можу провести вас до вашої кімнати, щоб ви змогли відпочити з дороги, — запропонувала Катя.

— Ще встигну полежати, але не зараз, — Анастасія Іванівна взяла Катю під руку. — Прогуляємося навколо будинку, мені дуже хочеться подивитися на нього з усіх сторін. Ти ж не заперечуєш?