Розділ 1

— Ця земля більше не належить нашій родині, — засмучено повідомила Катя своїй помічниці Тоні. — І все, що на ній побудовано. Навіть оцей камінець під нашими ногами — віднині чуже.

— І що тепер буде? Невже немає надії? — розгублено запитала Тоня.

— Не знаю, — чесно відповіла Катя. — Але сьогодні ти вже можеш іти відпочивати. Зустрінемося завтра, і, можливо, я зможу дати відповіді на твої запитання.

— А ви?

— А я ще пройдуся маєтком. За всі ці роки, що ми тут проживаємо, він став для мене найріднішою домівкою, — в очах Каті з’явилися сльози. — Хто б міг подумати, що все так обернеться...

Маєток, яким ішла Катя, охоплював понад сто гектарів орних земель, сад і будинок. Садиба була збудована ще в XIX столітті та належала багатому поміщикові. Завдяки регулярним капітальним ремонтам будинок чудово зберіг свій первісний вигляд. Він був зведений із червоного каменю, мав два поверхи, великі дзеркальні вікна, а його стіни прикрашав зубчастий орнамент. Гранітні сходи вели до парадного входу. Позаду будинку простягалася тераса з виходом у сад, де росли старі дуби, липи, берези та деякі плодові дерева.

Раптом Каті захотілося піти в поле, де вже дозрівала пшениця. Ось-ось настане липень — гаряча пора збору врожаю. Але віднині це не повинно турбувати ні її, ні батька, який був змушений продати все до останнього клаптика землі без права повернення і тепер лежав паралізований...

— Ще раз тебе побачу — приб’ю! — почула попереду чийсь крик. — Запам’ятай, ти більше тут не працюєш!

Катя пришвидшила крок і побачила, як якийсь незнайомий чоловік лютує, лаючи колишнього працівника їхнього господарства. Раптом він щосили вдарив чоловіка по обличчю.

— Яке ви маєте право бити беззахисного трудягу?! — Катя кинулася захищати бідолаху.

— А ти хто така, щоб втручатися не в свої справи? — незнайомець зиркнув на неї налитими злістю очима. — Іди, куди йшла.

— Катерино Василівно, дякую, що заступилися за мене, — ледь чутно промовив робітник. — Та я сам винен… Шкодую, що вчинив нерозсудливо.

— Яка б твоя вина не була, а бити тебе ніхто не має права! — Катя грізно глянула незнайомцю у вічі. — Ти, Микито, вибач, але йди додому.

— А я сказав стояти! Отож ви — Катерина Василівна, — глузливо промовив чоловік. — Ніякого порядку, ніяких правил безпеки ви не дотримувалися, тому й не дивно, що все втратили. Не змогли гідно займатися...

— Про що ви говорите? — здивовано перебила його Катя.

— Про те, що ви більше не маєте тут права голосу. Відтепер я — господар цього маєтку. І якщо комусь не подобаються мої правила, може шукати собі іншу роботу. Завжди знайдеться заміна! — його голос звучав гордо.

— Хай хто ви не є, але кидатися на людей...

– Ця людина, як ви тут виразилися, кинула непогашений недопалок. Одна мить – і спалахнуло б усе поле пшениці. За лічені хвилини воно б вигоріло дотла, урожай був би втрачений, – голос незнайомця став серйозним. – Мабуть, подумали, що так мені й треба? Не я ж сіяв…

– Нічого такого я не подумала, – заперечила Катя. – Я взагалі не встигла нічого обміркувати. А палити й справді заборонено, особливо в таку спеку. Микито, як ти міг?

– Винний, Катерино Василівно, але запевняю вас, що дуже шкодую і більше цього не повторю. Будь ласка, не виганяйте мене з роботи.

– Подивимося. А тепер іди геть, – незнайомець зачекав, поки працівник відійде, і тільки тоді звернувся до Каті: – Я саме їду на зустріч із вашою матір’ю, тож сідайте до моєї машини – заодно підвезу вас додому.

– По-перше, я не знаю, хто ви і що вам потрібно. А по-друге, у мене зовсім не виникає бажання не те що їхати з вами в одній машині, а навіть бачити вас знову. Я переконана, що це ви довели мого батька до банкрутства, щоб потім викупити маєток.

– По-перше, мене звати Єгор Тимофійович Гончаров. А по-друге, вам слід було б дякувати, що я допоміг вашому батькові виплатити борги, врятуватися від в’язниці і не вигнав усіх вас на вулицю, – Єгора зачепила її відмова.

– Якщо ви чекаєте від мене вдячності, то даремно, – різко відрізала Катя. – Я доведу, що це ви розорили…

– Успіху вам. Але ваші зусилля марні, – зухвало кинув Єгор і з викликом подивився на Катю. – Не думав, що Василь Петрович має таку невиховану, істеричну доньку.

– Та як ви… смієте мене ображати?! Ви хамло! – хотіла випалити Катя, але не встигла – Єгор уже сів у авто й різко зірвався з місця, піднявши хмару куряви.

Каті стало до сліз образливо – її обізвали несправедливо, жорстоко. Вона сіла на узбіччі дороги, обхопила коліна руками. Цей новий господар їхнього маєтку викликав у неї тільки обурення, роздратування, злість. Їй було шкода не лише свою родину, а й саму себе.

Нарешті опанувавши емоції, Катя підвелася й вирушила додому – вже сутеніло. Хто знає, можливо, сьогодні вона востаннє ночуватиме у своїй улюбленій кімнаті, вікна якої виходили в сад. А завтра доведеться шукати нове житло, нову роботу, прощатися…

Повернувшись, Катя одразу помітила, що новий господар припаркував свій джип просто біля самого порога. Це вивело її з рівноваги. Не стримавшись, вона щосили вдарила носаком черевика по колесу автомобіля.

– Нахаба, грубіян… Я тебе ненавиджу! – просичала вона крізь зуби.

– Катерино Василівно, на вас у вітальні чекають, – почула вона голос домогосподарки Надії. – Попросили вас знайти й покликати.

– Дякую. І, будь ласка, нікому не кажи про те, що щойно бачила й чула. Я просто вся на нервах, – Каті стало ніяково через свою нестриманість.

– Не хвилюйтеся, я взагалі не розчула, що ви там говорили, – запевнила її Надія, намагаючись приховати посмішку.

Катя неохоче зайшла до вітальні, де її мати, Любов Пилипівна, розмовляла з Єгором Тимофійовичем. Вона відчула на собі його пронизливий погляд, який, здавалося, її оцінював. Катя зніяковіла й опустила очі.

— Проходь, Катю, та познайомся з новим господарем маєтку…

— Ми вже знайомі, — перебила Катя матір. — Виникла не дуже приємна ситуація…