Глава 42.2

– А ви ще скаржилися на те, що я змушую вас скоріше бігати! – докорила подругам Занія. – Якщо б я бігла без вас, я б двічі встигла добігти!

Аріка, Євгенія та Оларі, важко дихаючи, переглянулись й, витерши з чола піт, втомлено-байдуже знизали плечима, мовляв, ну й бігла б собі без нас, тебе ніхто не тримав!

– Ну що стукаємо?.. – винесла рішення на загальне обговорення Оларі.

– Може спробуємо прослизнути непомітно? – запропонувала Аріка, безшумно відчиняючи двері за допомогою своєї магії.

І їм цілком би вдалося проскочити непомітними… от тільки двері у цю аудиторію чи то виявилися занадто вже відданими прихильниками дисципліни, чи то просто зловредними. Й тому чи то обурені безчесною та боягузливою поведінкою кадеток, чи то просто, щоб дошкулити, вона безшумно відкрилися, пропустили усіх чотирьох в аудиторію і… закриваючись як скрипнули! Так скрипнули, що намагавшихся потайки проскочити дівчат, помітили навіть ті кадети, що зайняли задні ряди, винятково для того, щоб виспатися на лекції після бурхливої ночі.

Іншими словами, погляди усіх, хто перебував в аудиторії, звернулися до скрипучих дверей, біля яких, немовбито засуджені до страти через повішення, з покаянно опущеними до грудей головами й червоними, як варені раки, вухами та щоками стояли наші героїні.

У когось с кадетів та кадеток «засуджені до страти» визивали суміш співчуття й цікавості, у когось зловтіхи та цікавості. Обличчя ж професора, високого сивого полковника, спохмурніло, докірливо й подивилося на тих, що запізнилися, й зітхнуло.

Зловлені на місці злочину кадетки зітхнули услід за ним.

– Я сподіваюся, кадетки, ви усвідомлюєте серйозність вашого порушення? – почав професор. Його тон був спокійним й майже беземоційним, й тим не менш кожне його слово звучало немов удар хлиста. – Пунктуальність – це не просто ввічливість, це показник вашої дисципліни та відповідального ставлення як до себе, так і до ваших товаришів по зброї, яким ваше запізнення на полі бою може вартувати життя! – на останньому слові він зовсім злегка підвищив голос, але дівчата усе одно ледве не підстрибнули на місці.

– Професор Ворхал, ми усе повністю усвідомлюємо, і ми запевняємо вас, що подібне ніколи більше не повториться! – твердо й впевнено сказала Занія, що виступила уперед. Не забувши, щоправда, перед цим за спиною схрестити пальці на обох руках.

Вона не знала полковника Даміана Ворхала особисто, проте чула, що він був суворим, але справедливим офіцером. Що він вимагав від свого особового складу повної віддачі, й водночас глибоко дбав про успіхи своїх людей та їхню безпеку.

Професор кивнув й вказав жестом на чотири вільні місця у першому ряду.

– Сідайте, – дозволив він.

Незважаючи на те, що полковник Даміан Ворхал своїм постійним похмурим виглядом й глибоким резонуючим голосом наводив на Євгенію трепет, саме його предмет, тим не менш, став її улюбленим. Й саме його лекції та практичні заняття, незважаючи на складність й безліч тонкощів, з усіх предметів магічної академії саме «зілля» давалися їй особливо легко й стали для неї оазою впевненості та успіху.

Що було зовсім не дивно, враховуючи її вищу фармацевтичну освіту, досвід роботи в сімейній фармацевтичній компанії та дитинство, проведене в наукових лабораторіях та аптеках, де Євгенія не лише допомагала матері, а й поглинала знання, як губка, вивчаючи основи хімії та біології та фармацевтичні секрети того, як натуральні інгредієнти перетворюються на потужні ліки.

Ось чому на заняттях іронічного, насмішкуватого й часом просто нещадного полковника Євгенія тепер почувала себе у своїй стихії. Її глибокі теоретичні знання та практичний досвід, почерпнуті в не магічному світі, давали їй явну перевагу: вона легко розпізнавала рослинні компоненти, розуміла хімічні процеси й могла передбачити результати найскладніших магічних реакцій, що вражало не тільки інших кадетів та кадеток, а й самого професора.