Глава 41.2

«Скажи їй, що ім’я жерця Ар’яр Мертель, а ім’я Його Сіятельства герцог Адамант Вестгейєрський» – підказав дракон.

– Валентайн просить передати вам, що ім’я жерця Ар’яр Мертель, а ім’я Його Сіятельства герцог Адамант Вестгейєрський, – слухняно передала Євгенія.

Від лиця її співрозмовниці немовбито уся кров відхлинула. ЇЇ рука, в якій вона тримала чашку, нервово сіпнулася. Якби чашка була наповнена до верху, а не наполовину, її вміст обов’язково розплескався б.

– Що? – перепитала декан, опускаючи чашку на блюдце.

Євгенія почала було повторювати те, що тільки-но сказала, але Біргітта, її зупинила.

– Не треба повторювати, – підняла він догори долоню у зупиняючому жесті. – Я чудово тебе почула й в перший раз. Справа у том, що я просто не можу повірити…

– Я теж… – видихнула Занія.

– Ви не вірите у те, що сказане Валентайном правда? – розгублено уточнила Євгенія.

«Схоже на те, – буркотливо озвався в її голові дракон. – Скажи їй, що, по-перше, вона дура, по-друге, нікчемна провидиця, а по-третє, я в ній розчарувався! Але навіть якщо вона мені не вірить, усе одно нехай буде обережнішою з Вестгейєрським. Якщо їй, звичайно ж, дороге її життя!»

– Ні, справа не у цьому, – між тим задумливо промовила Біргітта. – Навпаки… Я не те, щоб вже знала це… чи здогадувалася… чи відчувала… Так. Саме так. Я відчувала, але не усвідомлювала, що саме я відчуваю. Було щось у поведінці герцога, що залишалося для мене незрозумілим. Щось, що, як на мене, виходило за рамки звичайного скептицизму, зарозумілості та упередженості. До того ж, я довірю слову самого Валентайна. У перший рік моєї служби я була його ад’ютантом. Це, звичайно ж, не означає, що я знаю його, як ніхто інший, але в його чесності я впевнена. Полковник ніколи не ухилявся від правди. Навіть тоді, коли вона була дуже незручною та неприємною для нього. Я пам’ятаю багато випадків, коли його прямолінійність й принциповість ставили його у скрутне становище, але він ніколи не відступав від своїх переконань та принципів. Отже, проблема не в полковнику фон дер Аргент, а в тому, що герцог Адамант Вестгейєрський... брат Великого короля. І Його Величність йому повністю довіряє. Настільки довіряє, що він не повірив би навіть словам живого Валентайна, не кажучи вже про його примару…

«У цьому вона має рацію, – прокоментував її слова дракон. – Свідчення привидів вважаються навіть ще більш ненадійними, ніж свідчення живих. І, на жаль, небезпідставно. Випадків, коли привиди просто зі шкідливості або, переслідуючи якісь свої цілі, повідомляли неправду більш, ніж достатньо для такого ставлення. І, якщо живого, можна змусити говорити правду, взявши з нього кревну клятву, а примару можна налякати розвіюванням, то що до таких як я, то нас навіть налякати нічим»

– Й тому я не можу прийти до нього з цією інформацією без доказів, – продовжувала тим часом Біргітта. – Хоча й з доказами теж… Боюся, Його Величність повірить у те, що його улюблений брат, якого він вважає своїм найкращим другом і найвірнішим соратником – змовник, лише у тому випадку, якщо він почує про змову з його вуст, – криво посміхнувшись , промовила вона.

«Скажи їй, що я відкрив їй очі на Вестгейрського тільки для того, щоб вона знала, звідки йде небезпека для її життя. Скажи їй, що я не чекаю ні від неї, ні від тебе того, що ви будете мститися за мене. Усе чого я хочу, це щоб вам нічого не загрожувало!», – наполегливо попросив дракон.