Глава 41.1

Глава 40 (закінчення) 

– У домових контракт з Академією, – пояснила їм господиня. – Деканам вони служать як економки, покоївки й навіть секретарі, а от в апартаментах професорів вони лише прибирають й надають послуги прання та прасування.

– А в наших казармах, тобто казармах кадетів вони що роблять? – запитала Євгенія. Вона припускала, якою буде відповідь, але як кажуть: запит у лоб не вдарить.

– Нічого, – широко посміхнулася Біргітта. – У казармах кадетів усе роблять лише самі кадети. І готують собі кадети також самі.

– Про те, що готують самі, ми вже у курсі, – тяжко зітхнули Євгенія і Занія, які й досі здригалися від пересоленої вівсянки й пересмаженого м’яса, які подали учора на обід.

Біргітта зрозуміло посміхнулася.

– Не засмучуйтеся, учора просто на кухні чергував перший курс. Повірте мені, це був перший й останній раз цього року, коли хтось приготував те, що не можливо їсти.

– Хотілося б повірити, – зітхнули новоявлені кадетки, – але щось не віриться.

– Навіть і не сумнівайтесь, – закивала головою усміхнена декан. – Після того, як з ними «поговорили» старшокурсники, вони жваво подбають про те, щоб приготовані ними сніданки, обіди та вечері були не просто їстівними, а ще й смачними!

– Ах ось воно що! – зрозуміло посміхнулася Занія. – Тоді вірю!

– І я, – згідно кивнула Євгенія.

  У цей момент повернулася Меггі, принісши з собою на срібному підносі два порцелянові чайнички, один великий, другий поменше, три чашки та тарілку з вже порізаним яблучним пирогом.

– Приємного апетиту, – розставивши чайничка, чашки, блюдця та страву з пирогом на столику, з усмішкою промовила вона. І знову зникла.

Глава 41

– Отже, Жені, про що ти хотіла зі мною поговорити? – наливаючи собі й Євгенії в чашку чай, запитала Біргітта. Занія ж тим часом налила собі чай із іншого чайничка сама.

Євгенія кивнула, відпила ковток гарячого чаю й покосилася на Занію.

– Ти хочеш, щоб я поклялася тобі на своїй крові, що, починаючи з цієї секунди, жодне слово, почуте мною в цих стінах, ніколи не буде передано мною нікому іншому? – зрозуміла та.

Євгенія кивнула.

Зания замість відповіді, витягла з прикріплених до кісточки піхов невеликий кинджал, розрізала собі руку й вимовила слова клятви.

Струмінь крові скотилася із її зап’ястя, але кров не впала на поверхню столу, а сформувала у повітрі коло, яке відразу ж розширилося, оточивши собою Занію, заключивши її в себе. Як тільки Занія заговорила, слова клятви луною рознеслися по кімнаті, і коло почало мерехтіти, випромінюючи слабке світло. Услід за чим, тепле мерехтливе світло, пройшлося також й по тілу Занії: спочатку засвітилася рана на її руці, потім, піднявшись по руці, світло поширилося на шию, голову й у кінці кінців світло спустилося до її серця й зникло у районі сонячного плетіння.

Щойно Занія промовила останнє слово клятви, рана на її зап’ясті сама собою затягнулася.

– Клятва прийнята, – одночасно, й щоб просто щось сказати, й щоб пояснити Євгенії значення того, чому рана затяглася сама собою, промовили Біргітта.

Євгенія знову кивнула й... розповіла наставниці та подрузі усе, що знала спочатку й до кінця.

– Твоєю марою є Валентайн Брієн фон дер Аргент… І його вбили змовники… Змовники, одним із яких є жрець, який тебе вінчав?.. – вислухавши підопічну, задумливо промовила Біргітта, намагаючись зрозуміти, яке відношення ця історія може мати до неї.