Глава 40.2

– Перепрошую за… – Біргітта зам’ялася, підбираючи слова, – за аж ось такі заходи безпеки. Усе як завжди, обпікшись на молоці, починають дмухати на воду. Що у вас, кадетки?

Євгенія невпевнено подивилася на ректора та декана артефакторики.

– Нам піти? – одночасно здивовано й насмішкувато поцікавився ректор.

Євгенія зніяковіло почервоніла, проте не спасувала.

– Я дуже-дуже перепрошую, – винно промовила вона. – Але моя інформація… – вона затнулась, підбираючи слова, – дуже особиста.

– Дірвус не вганяй дівчинку у краску, – заступилася за Євгенію Біргітта. – Сам знаєш, вона з чорних дракониць. Й крім того, в неї ще й сутінкова суть прокинулася. Скоріше за усе, в ній відкрився дар провидиці. А ці видіння, ти й сам знаєш, під час бувають досить дивними. Настільки дивними, що часом й не відрізниш, ти мариш або бачиш щось варте уваги. І це я про себе говорю, а вона сьогодні, наскільки я знаю, вперше побачила видіння. Справ ж в видінні, так, Жені-і? – уточнила вона у своєї підопічної.

І Євгенія із полегшенням чесно відповіла.

– Так, справа у видінні. Якому я спочатку не надала великого значення, – пояснила вона, не збрехав при цьому ані слова, – а тепер, коли ось це сталося… – продовжила вона й замовкла, оскільки на цьому правдива інформація закінчувалася.

На щастя, того, що вона вже сказала, було достатньо, щоб переконати ректора в правдивості її слів і в тому що їй просто ніяково.

– Добре, – кивнув він. – Ми не будемо вам заважати. Пішли, Едріане! – махнув він головою у напрямку головного корпусу. – Декане Рінгер, якщо що, я в себе!

Біргітта кивнула й посміхнулася, мовляв, зрозуміла. Потім знову подивилася на подруг.

– Мабуть, і ми підемо, – запропонувала вона. – Мені не завадив би заспокійливий чай, та й тобі теж, Жені-і, – з м’якою, співчутливою посмішкою додала вона, відзначивши стривожений вигляд дівчини.

Отже вже за кілька хвилин Євгенія та Занія входили через масивні дубові двері, до просторих апартаментів свого декана.

Деканські апартаменти були обставлені зі смаком та практичністю. Біргітта провела їх до свого кабінету. Це була досить простора світла кімната з масивним письмовим столом біля вікна, на якому панували ідеальний порядок, перо в чорнильниці та фарфорова ваза з ніжними лавандовими та білими гіацинтами. Їхній тонкий аромат розповсюджувався по кімнаті, повідомляючи, гучніше будь яких слів, що господиня цього кабінету жінка. У протилежному кутку від столу, біля каміна стояв диван із кріслами та журнальний столик.

Господиня апартаментів запропонувала своїм гостям сісти на диван, сама ж влаштувалась у кріслі навпроти них. І тільки-но вона опустилася в крісло, як перед нею постала мініатюрна домовиця з зморшкуватим, але привітним обличчям. Її волосся було забрано в акуратний пучок, а за вухом виднілася шпилька з перламутровою кулькою. Одягнена вона була в ніжно-блакитну сукню з дрібним квітковим візерунком, поверх якої був одягнений мереживний білий фартух.

– Чаю? – з теплою посмішкою поцікавилася домовиця у господині.

– Так, Меггі, дякую, – посміхнулася Біргітта. – Мені, як завжди, з розмарином, базиліком та півлуницею. Й це ж саме Жені-і. Що ж до Занії, то для неї приготуй чай з мелісою та ромашкою. І подай нам, будь ласка, щось до чаю, – попросила вона.

Домовиця кивнула й після цього зникла.

Євгенія та Занія здивовано переглянулись. Вони знали, що професори та декани користуються певними привілеями, але не очікували, що аж такими. Про що вони відразу ж і повідомили.