Глава 40.1

Глава 40

Коли Занія та Євгенія наблизилися до випаленого лужка, вони немовбито ступили на сторінки роману, що описує демонічну навалу. Під їхніми ногами, на місці пишної зеленої трави, тепер лежав сірий покрив золи та попелу. Земля була поцяткована тріщинами й була схожа швидше на скло, ніж на землю. У повітрі усе ще витав задушливий гіркувато-терпкий запах паленої деревини, листя та трав’яного покриву.

На протилежному кінці лужка від них виднілися залишки фундаменту прекрасної німфи, від якої залишилася лише купа обвуглених уламків мармуру.

У центрі ще уранці квітучого лужка, де ще годину назад стояла мальовнича дерев’яна альтанка, тепер виднілися тільки її обвуглені залишки. Ця альтанка була з усіх боків обплетена місячною ліаною, яка цвіла тільки вночі блідо-синіми квітами, що світилися у місячному світлі. І подруги ще буквально учора ввечері милувалися зі свого вікна сяйвом її квітів, як немовбито пливли у місячному світлі. Тепер же ж від чудової ліани залишився лише вугільний порошок, що сумно обсипався з її обвуглених решток.

Занурених в напружене обговорення останніх подій декана Рінгера, ректора Блумаріна та Едріана Кордана Занія та Євгенія помітили відразу ж, проте шлях їм перегородили постові.

Один із постових, високий старшокурсник із добре розвиненою мускулатурою зупинив їх із серйозним виразом обличчя, піднявши руку у жесті «стоп»:

– До закінчення слідства прохід заборонено! – безпристрасним, офіційним тоном викарбував він.

– Я розумію це, – запевнила Євгенія, часто киваючи. – Але нам потрібно не туди, а декан Рінгер, – пояснила вона майже благаючим тоном. – Це дуже важливо. І дуже терміново. Будь ласка! – попросила вона, склавши для більшої переконливості ще й долоні на грудях у благаючому жесті. – Це стосується її безпеки. І це може бути життєво важливою інформацією!

Постовий старшокурсник на мить забарився, його погляд ковзнув від Євгенії до Занії, яка кивнула, підтверджуючи слова подруги, з найсерйознішим виглядом.

Вирішивши, що в його положенні краще уточнити, ніж бути винним, якщо у дівчат й справді життєво важлива інформація, він кивнув.

– Гаразд, дайте мені хвилину, – сказав він й, кивнувши своїм колегам, вирушив до декана Рінгер, якій він тут же ж пояснив, що дві студентки наполягають на тому, що в них є важлива інформація щодо нападу на неї.

Через кілька напружених секунд, за які Занія та Євгенія встигли кілька разів обмінятися нервовими поглядами, декан Рінгер нарешті знайшла їх поглядом, усміхнулася й помахала їм, мовляв, йдіть до мене.

І вони наївні повірили цьому погляду і пішли... Точніше спробували піти.

– Ку-уда?! – одразу ж грізно загальмував їх інший постовий. – Вам же ж сказано було чекати! От і чекайте! – тоном, що не терпів заперечувань, припечатав він.

Євгенія та Занія, звичайно ж, могли б заперечити, що їм сказали зачекати хвилинку, яка вже як раз минула, але вирішили не нариватися на конфлікт. Тим більше, що постовий, який розмовляв із деканом Рінгером, уже йшов назад.

– Декан Рінгер погодилася з вами поговорити, – сказав він їм очевидне. – Слідуйте за мною, будь ласка!

Євгенія і Занія не втрималися від того, щоб кинути на старшокурсника, що зупинив їх, погляд гордого собою забіяки, що запитує: «Ну що, з’їв?!»

Слідом за чим як зразкові дівчатка пішли за постовим й навіть уповільнили крок, даючи можливість оголосити про їхнє прибуття. Що було цілком зайвим, оскільки декан Рінгер не зводила з них очей, поки вони йшли до неї. Власне, вона так захопилася, дивлячись на своїх студенток, що постовому довелося двічі до неї звернутися, перш ніж вона помітила його і дала добро на те, щоб він підвів до неї студенток.