Глава 39.3

– Вони настільки нас ненавидять?.. – тепер вже від жаху, притиснула долоні до губ Аріка.

Занія зітхнула.

– Як на мене, то ненавидять вони лише Біргітту. Вона їхня проблема. Позбудься вони її і нас того ж дня виставлять за ворота академії. Ми для них ніхто. Отже нас вони просто зневажають. Що, втім, зовсім не означає, що ми у безпеці.

– Думаєш, що паралельно зі спробами прикінчити Біргітту вони намагатимуться винищити і нас теж? – одночасно не вірячи і з жахом у голосі уточнила Оларі.

– Думаю, що нам усім просто треба бути обережними. Дуже обережними, – ухильно відповіла Занія. – І ще я думаю, що буде ретельне розслідування й серйозне посилення заходів безпеки. Отже тремтіти від страху, це мабуть, вже зайве, – підморгнула вона Оларі, що так розхвилювалась, що аж зблідла до такої міри, що на її обличчі навіть ластовиння стало ледь помітним. – Як на мене, то цілком достатньо дотримуватися розумної обережності. Ніколи не ходити по одній. А ще краще, поки тих, хто організував напад на Біргітту, не зловлять, триматися усім разом.

Євгенія, що увесь цей час мовчала, зітхнула й нарешті зважилася сказати подругам частину правди.

– Я не можу сказати вам усього, оскільки це не моя таємниця, але є дуже велика ймовірність того, що Біргітту намагалися вбити не тому, що вона декан нашого факультету, а тому що вона дещо знає, що не повинна знати, – повідомила вона подруг. – Тому, я думаю… я сподіваюся, що на наші життя ніхто не зазіхатиме. Дівчатка, – вона тяжко зітхнула, – тільки це між нами. Принаймні поки я не поговорю з деканом Рінгер і вона сама не вирішить, що, як і кому розповісти. Добре? Я не можу вас змусити, але це дуже важли…

– Фу-уух! – дружно видихнули Оларі та Аріка. – Звичайно ж! Добре! Звичайно ж це між нами! – в унісон запевнили вони й в унісон же ж подякували: – Дякую, тобі Жені-і!

І тільки Занія не поспішала видихати з полегшенням.

– Ти впевнена? – запитала вона.

– Це на я впевнена, – заперечливо похитала головою Євгенія й чесно зізналася: – Це мій квартирант певен. І він вимагає, щоб я терміново поговорила із Брігіттою.

«Із вчорашнього ранку ще вимагає!», – буркотливо нагадав квартирант.

– Ясно, – кивнула Занія. – Що ж тоді зараз й вирушимо.

– На місце злочину? Ура-а! – одразу ж заволала Оларі. І куди тільки недавно пережитий нею раніше страх подівся?

– Ух ти! – підтримала її Аріка.

– Я не сказала, що ви підете з нами, – обламала їхня Занія.

– Гей! А як же «ми повинні триматися усі разом»! – надувши губки нагадала Оларі.

– Це стосувалося не мене, а вас, – тоном, який не терпів заперечень, пояснила Занія. – Тому ви залишаєтеся у кімнаті й носа із неї не кажете, доки ми з Жені-і не повернемося. До речі, ви ж помирали аж так хотіли спати, от й поспіть!

– Угум, поспіть. Заснеш тут тепер, – незадоволено пробурчала Оларі.

– От-от, заснеш тут тепер! – підтримала її Аріка й обвинувально додала: – Ви підете, а нам за вас переживати! А то раптом і вас теж того… – кивнула вона у бік вікна й пояснила. – Фаейрболом пригостять.

– Кадети, це наказ! – включила старшину Занія. І махнула головою Євгенії: – Ходімо.

Зачинивши за собою двері, Занія на мить замислилася, потім усе ж таки запечатала двері заклинанням.

– Так воно вірніше буде! І мені набагато спокійніше, – пробурмотіла вона собі під ніс.