Глава 39.1

Глава 39

Створена зіткненням магічних енергій вибухова хвиля не залишилася непоміченою також Євгенією, Занією, Оларі та Арікою, що тільки-но що повернулися з пробіжки. Тим паче, що доволі складно не помітити того, як під твоїми ногами раптом затято починає трястись підлога, повітря навколо тебе вібрувати, меблі стрибати, а чашки, блюдця та інші дрібні речі літати по кімнаті.

Як тільки кімната здригнулася, Євгенія, Занія, Оларі та Арика миттєво кинулися до вікна, яке як раз освітив яскравий спалах білого світла.

Але не тут то було!

Повітря у кімнаті виявилося настільки насиченим магічною енергією, що штори на вікнах у буквальному значенні слова випускали із себе іскри статичної електрики.

– А-ай! Ой! Ай-йа-йай! – отримавши десятками дрібних розрядів по руках, дружно скрикнули подруги.

Відчуття було таке, що їх раптово атакував цілий рій дуже злих ос.

– Зараз я з вами розберуся! – мстиво, немовбито зверталася не до штор, а до розумної істоти, прошипіла Занія, дмухаючи на почервонілі пальці.

– Дай, я, – посміхнулася Аріка, беручи подругу за руку, і просто одним тільки дотиком зняла почервоніння й вилікувала біль та свербіж.

– Дякую, – подякувала Занія й слідом за цим, зосередивши погляд на розрядах, що спалахували у тканині, викликала магію й почала плести чари, вбираючі у себе надлишки чужої магії. По мірі того, як вона плела, створені її чарами символи, повільно обертаючись, трансформувалися у візерунчасте мереживо, яке спочатку покрило собою не тільки штори, а й вікно й усе у кімнаті. Після чого символи спалахнули й почали поглинати у себе надлишок енергії і як тільки вони зробили те, навіщо були створені, зникли.

– Тепер усе як требо! – переможно проголосила задоволена результатом Занія, вдаривши долонею о долоню. – Усе, тепер можете сміливо підходити до вікна! – дозволила вона подругам.

Аріка, Оларі та Євгенія, обступивши Занію з усіх боків, відразу ж скупчилися біля вікна. Спалах світла до цього моменту вже змінився димом, який густим чорним туманом огортав частину парку, що знаходилася десь за півкілометра від них.

– Там, здається, хтось є, – вказала Аріка, на ледве помітну в диму світлу точку.

Оларі примружилася, уважніше придивилася й кивнула.

– Ти маєш рацію, там безперечно хтось є. Сподіваюся, цей хтось живий?

– Наче ворушиться. Дайте мені пару секунд й будемо знати напевно, – промовила Занія, вже кастуючи пальцями складні магічні символи у повітрі. Закінчивши плести, вона прошепотіла заклинання, з допомогою якого вона активувала повітряну лінзу, і в ту ж мить перед нею та подругами виник підсвічений по краях орб, у якому вони, щоправда, спочатку побачили групу кадетів та професорів, що поспішали до місця події. Однак потім Занія, трохи повела руками й подруги, нарешті, змогли побачити того, кому належав силует, що білів у чорному тумані.

– Декан Рінгер! – вигукнула Занія і тут же полегшено видихнула: – Жива!

– О, боги!.. – видихнула Євгенія, її очі розширилися від жаху, щойно вона побачила, що приховував чорний дим.

«Ось тобі й «о боги», а я попереджав! – одразу ж пролунало буркотливе у її голові. – А тобі, бачте, не сприяли обставини. Ну й що?.. Тепер сподіваюся, тобі сприяють обставини чи може ти почекаєш, доки її прикінчать?»

«Я…» – почала подумки відповідати Євгенія, але вона настільки почувала себе винною, що навіть і не знала, що відповісти. Вона затулила обличчя долонями й нарешті прошепотіла: – Я була не права. Пробач мені, будь ласка, Біргітто»