Глава 37.2

– Насправді, усе дуже просто, – усміхнулася Занія. – Після того, як я побувала на передовій, я люблю кожну мить життя. Крім того, пробіжка вранці й дійсно дарує велике задоволення! Ви й самі скоро це відчуєте! – пообіцяла вона подругам. Услід за чим  блаженно додала: – Та і як вона може не дарувати задоволення, якщо ранкове повітря наповнює енергією кожну клітинку тіла та робить його сильним й бадьорим! Саме через це вранці бігається особливо легко та радісно!

– Угум, – кисло погодилися з нею дівчата, жодна з яких не вірила, що вони й справді колись відчують, як їм в ранці бігається легко та радісно.

І вони мали рацію... Принаймні, стосовно цього ранку.

Вночі пройшов дощ й повітря на вулиці було свіжим та густим. Ранковий туман, немов тонка, легка вуаль, огортав собою пожовклу траву, опале листя, околиці корпусів та пішохідну доріжку, що бігла попереду. Співу птахів, що розносився у повітрі, акомпанували шелест вітру й поскрипування гілок дерев.

– Правда на вулиці добре? Так свіжо! – вдихнувши повні груди повітря, блаженним голосом поцікавилася у подруг Занія.

– Угум, свіжо – це точно! – щулячись від осінньої ранкової прохолоди, прокоментувала Оларі.

Євгенія ж і Арика взагалі відбулися похмурим: «Угум».

– Гей вище за ніс! – спробувала підбадьорити подруг Занія. Однак з тим же успіхом вона могла підбадьорювати зомбі, що ледве переставляли ноги. Від яких, до речі, її подруги, принаймні своєю ходою, не набагато відрізнялися.

Тому зайве й казати, що легко та радісно біглося одній лише Занії.

Що ж до Євгенії, Аріки та Оларі, то для них пробіжка виявилася скоріше випробуванням на витривалість, ніж хоча б скільки-небудь радістю.

Незважаючи на свіже повітря, кожна клітина їхнього тіла, всупереч обіцянкам подруги, не наповнювалася енергією, а, навпаки, втрачала її. Ноги здавались чавунними. Дихання дуже скоро стало важким й уривчастим. Серце билося об ребра, репетуючи: «Випустіть мене звідси!», пульс у вухах набатом відстукував абеткою Морза: «Ненавиджу пробіжки! Ненавиджу ранок! Ненавиджу військову академію! Ненавиджу Занію!»

Огидно ж бадьора Занія, нічого не підозрюючи, бігла попереду й відверто випробовувала їхнє терпіння!

Вона постійно оберталася й підбадьорювала подруг надихаючими вигуками, намагаючись передати їм хоча б частину свого ентузіазму та любові до ранкових пробіжок.

Ну от зовсім у людини нема ні совісті, ні розуміння!

– Дівчата, ну ж бо! Ще трошки! – вигукувала вона, побачивши, наскільки її подруги відстали від неї й наскільки нещасні у них обличчя. – Подивіться довкола! Подивіться, як на вулиці гарно! Вдихніть повітря на повні груди! І ви відразу ж відчуєте, як вам стане легше! Я обіцяю!

– Кому як! Тобі гарно, ти й дивися! Тобі подобається, ти й дихай! – бурчали собі під ніс подруги, запитуючи одна одну: – Вона це серйозно? Чи просто знущається?!

По мірі того, як пробіжка тривала, ранковий туман розсіювався й відкривав погляду більш яскраві кольори навколишньої природи. Промені сонця пробивалися крізь дощові хмари, зігріваючи землю, що замерзла за ніч. Серце Занії співало усе голосніше в унісон із дзвінким співом птахів. У серцях же ж Євгенії, Оларі та Аріки усе яскравіше розпалювалася бунтарська іскра. З якої зрештою розгорілося полум’я…

– Усе! Я більше не можу! – не змовляючись, дружно зупинилися всі троє, важко переводячи дух.

Занія відкрила було рота, щоб у черговий раз надихнути подруг на нові звершення, але Євгенія її випередила.

– Ще хоча б одне слово і я за себе не ручаюся! – попередила вона.

– І за свою сутінкову суть вона теж не ручається! – про всяк випадок, уточнила Оларі, а то, хто знає, раптом подруга не зовсім зрозуміла, що саме їй загрожує.

Занія засміялася, виставивши вперед себе долоні, ніби захищаючись.

– Добре-добре! На сьогодні усе! Повірити не можу, невже вам зовсім-зовсім не сподобалося? Ну гаразд, давайте хоча б закінчимо на позитивній ноті, – здалася вона. – Хто останній добіжить до дому, той і готує сніданок!

От начебто велика дівчинка виросла, а життєвої мудрості так і не набралася. Бо якби набралася, знала б: тим, хто не тільки ледве тягне ноги, а й дихає насилу – не до сніданку! Єдине про що вони мріють – це якби їм скоріше доповзти до свого ліжка, обрушитися на нього й пролежати на ньому нерухомо усі п’ятдесят хвилин, що в них ще залишалися.

А тому нічого дивного у тому, що її пропозицію було не просто відкинуто, а й навіть і відповіддю не удостоєно, не було.