Глава 36.2

– Так я ж намагаюся, – лукаво блиснувши очима, посміхнулася генеральська донька. – Але ти не даєш мені навіть й слова вставити.

– Усе-усе мовчу-мовчу! – провівши рукою по губах, ніби застібаючи їх на замок, запевнила Оларі.

– Нам якось дали завдання на бойовій магію спробувати створити на основі універсального щита свій власний. І я вирішила виділитися... – сказала Занія й взяла багатозначну паузу.

– І щось мені підказує, що у тебе це вийшло! – прокоментувала не в міру балакуча Оларі. І тут же ж, побачивши, як, зиркнувши не неї, закотили очі її подруги, знову запевнила: – Усе-усе! Мовчу-мовчу!

– Моє заклинання передбачало створення магічного щита, здатного відбивати будь-яку атаку, – продовжила тим часом Занія. – І так як у самої мене розуму не вистачило, я запозичила формулу із знайденого на горищі учнівського зошита батька… – вона знову взяла багатозначну паузу.

– І-ії?.. – цього разу не витримали вже усі три подруги.

– І виявилося, що мій, тобто, татковий щит не лише відбиває магічні атаки, а й проектує у простір сатиричні зображення атакуючого! Щоразу, коли хтось із моїх супротивників намагався вдарити по моєму щиту своїм заклинанням, у повітрі прямо перед ним з’являлася його карикатура, що робила або смішні й безглузді, або непристойні жести та рухи тілом. От тільки, якщо про смішні та безглузді жести та рухи, я знала, йдучи на заняття, то про непристойні – не мала навіть і гадки! Це сталося через те, що непристойні жести щит проектував лише у тому випадку, якщо атака була або дуже сильною, або з підвивертом, а я лише двічі встигла перевірити, як він працює. Й обидва рази це були атаки моєї молодшої сестри.

Подруги покотилися зі сміху.

– І, звичайно ж, усі твої супротивники, як один виявилися або з багатою на підступ фантазією, або не шкодували сил, щоб пробити твій щит! – тримаючись за живіт, крізь сльози сміху промовила Аріка.

– Само собою! Бій же ж був показовий! Й усі намагалися показати себе з найкращого боку!

– Тобто бій був колективний? – уточнила Євгенія, широко розкривши рота, й грюкнувши себе по губах долонькою від надлишку почуттів. – А-аа! – сміючись, простягла вона.

– Угум, – шморгнувши носом, зітхнула Занія.

– Показовий колективний бій! – повторили хором Євгенія, Аріка та Оларі. – Де усі показали себе з найкращого боку, демонструючи непристойні жести та рухи тіла! Аха-ха-ха-ха! Ха-ха-ха-ха! Ха-ха-ха-ха! О боги! Уявляю! І я уявляю! І я! Аха-ха-ха-ха! Ха-ха-ха-ха! Ха-ха-ха-ха! Ти перемогла, Заніє! Твоя історія найкраща! – одноголосно присудили вони подрузі перемогу у їхньому жартівливому змаганні.

– І що тобі за це було? – витираючи сльози, що лили струмком з очей, сміючись й охаючи від колік у животі, запитала Оларі.

– Від викладача та оціночної комісії нічого, – зітхнула Занія. – Вони ж солдати, тому не могли не оцінити солдатський гумор. А от батько… Батько, коли дізнався про мій «подвиг», за плагіат по голівці не погладив. Мені й досі соромно, – вона знову зітхнула.

– І скільки ж тобі тоді було років? – співчутливим голосом запитала Євгенія.

– Чотирнадцять, доросла вже була, – з черговим важким зітханням відповіла Занія. – Але урок я засвоїла! Отже не переживайте, ваші формули заклинань я не стану тирити, – жартома додала вона. – Ну усе, я відстрілялася! Тому тепер я чекаю на відповідь на своє запитання. Нуж бо, Оларі та Аріка, зізнавайтесь, що привело вас до військової академії?