Глава 32.2

Він зробив невеличку паузу, щоб перевести подих.

– Яке відношення навчання оранжерійних аристократок має до нашої місії захищати батьківщину? Кожна година, витрачена на це... на це… – замовчав він, підбираючи цензурне слово, оскільки вірність присязі не дозволяла йому висловитися матом щодо наказу самого Імператора, – нововведення, – прогарчав він, – забирає у нас час, який ми могли б використати на виконання справжніх бойових завдань! Кожен із нас вклав кров, піт та сльози у те, щоб стати найкращим! Кожен із нас тренувався до знемоги, щоб перевершити самих себе, і ось це наша винагорода? Скажи мені, ось це наша винагорода?

Веселун Картер, посміхнувся.

– Подивися на це з іншого боку, друже, тепер тобі не доведеться ганятися за дівчиськом територією усієї Академії, щоб «поговорити»! – показавши пальцями «лапки», зауважив він.

– Не мели дурниць! Я ніколи не ганявся за нею! – огризнувся Натаніель. – Перші два рази я зустрів її зовсім випадково.

– А коли заробив від неї по шиї, теж випадково зустрів? І сьогодні ти теж випадково чекав на неї? – реготнув друг. – Як на мене, Ель, то вже кому-кому, а тобі ректор дуже й дуже услужив, зробивши тебе наставником твоєї Жені-і.

– Вона не моя, Картер! – прогарчав Натаніель. – Я вже казав тобі це! І також те, що вона НІЧОГО для мене не означає! І ТЕ, що я ПРОСТО хотів ще раз заглянути їй у вічі, щоб зрозуміти, що за демонщина відбувається, коли я в них дивлюся!

– Я тобі це й так можу сказати, – розплився у широкій усмішці червоний дракон. – Це…

– Картер! Я серйозно! Я не запав на неї! Просто обидва рази, коли я дивився їй у вічі, я так і не зміг заглянути у її душу. Обидва рази я ніби у вир провалювався, але при цьому це мене не лякало, а, навпаки… раптом з’являлося дивне почуття, немовбито у цьому вирі ховається щось, що притягує мене до себе з...

– Зі страшною силою? – глузливо підказав червоний дракон. – Ти не повіриш, але мені теж знайоме це почуття! І ім’я йому: жадання! Зізнайся вже, ти хочеш її! Якщо не хочеш визнавати, що запав!

Натаніель закотив очі й пирхнув.

– Я хо-чу її?! Не сміши мене! Чого там хотіти? Худа, як тріска, й взагалі брюнетка! А ти чудово знаєш, що мені подобаються блондинки!

– Сьогодні вранці на тебе вішалася брюнетка і я щось не бачив, щоб ти заперечував, – парирував Картер.

– А ти бачив форми цієї брюнетки? – хмикнув Натаніель. – За такі форми їй можна пробачити усе! Й навіть те, що вона брюнетка! Коротше, хочеш вір, хочеш ні, але усе, що мені від Едженії потрібно – це подивитися їй ще раз у очі!

– Ну от і подивишся, – розплився у широкій усмішці червоний дракон. – Причому стільки разів, скільки треба буде! Бо тобі ж двох разів не вистачило. Так з чого ж ти взяв, що тобі вистачить третього разу? – глузливо зауважив він й продовжив знущатися: – І четвертого? І п’ятого? І шостого? І сьомого? І восьмого? І…

– Картер! Досить! Заткнись вже! – жбурнув у друга диванною подушкою Натаніель.

– Я-то заткнуся, Ель, – Картер спритно спіймав подушку і поклав її собі під спину, ще ширше посміхаючись. – Але від долі усе одно ж не втечеш! Хоча, про що це я? Ти ж бігаєш не від долі, а за долею!

Він ще й домовити не встиг, а у лоб йому вже прилетіла ще одна диванна подушка.

– Гаразд-гаразд! Мовчу-мовчу! – заливаючись сміхом, запевнив він.