Глава 32.1

Не зраділи новині й наставники. М’яко кажучи. Кажучи ж прямо, вони були ображені й обурені до глибини душі.

Їх найкращих з найкращих мало того, що приставили няньками до панночок, так ще й фактично поставили їх у залежність від них, поставивши на карту їхнє майбутнє! Оскільки тепер вони повинні будуть замість того, щоб удосконалювати свою майстерність володіння зброєю, тактикою бою та виживання в екстремальних умовах, бігати за юними аристократками та потурати їх забаганкам! Вони першокласні бійці, які від народження готувалися до того, щоб отримати шанс стати елітою, а не хлопчики на побігеньках на службі у навіжених дівчат! Їх шість років жорстоко пресували в цих стінах, щоб у результаті виховати і загртувати, подібно до зброї, для захисту кордонів їхньої Імперії. Слабкі тут просто не виживали, а ці дівчата… Їх взагалі тут не повинно було бути! Їм тут не місце!

Однак, на відміну від кадеток, найкращі з найкращих висловлювали усе це… подумки. Ні, не тому, що були боягузами чи то боялися заперечити, а тому, що це був наказ головнокомандувача. Наказ того, чиї накази не обговорювалися НІКОЛИ. Вони просто виконувалися.

Майбутні «няньки» усе ще перетравлювали наказ, коли двері аудиторії повільно відчинилися, і в отворі з’явився секретар ректора Зандр. Його рука міцно, ніби в руках він тримав, як мінімум, прапор, який передають під час естафети, стискала пергаментний свиток, запечатаний восковою печаткою академії. Кадети ж дивилися на цей сувій з такою напругою у погляді, ніби у руках він тримав готову вибухнути будь-якої миті, магічну бомбу.

Кивнувши на знак вітання, Зандр урочисто, начебто в його руках й справді був прапор, вручив сувій куратору сьомого курсу.

В аудиторії і так стояла тиша, але коли куратор почав розгортати сувій, вона стала мало не фізично відчутною, настільки зросла напруга засуджених до потурання примхам юних аристократок.

Кожен із засуджених молився за те, щоб йому дісталася одна з межевичок.

Куратор тим часом відкашлявся.

– Кадет Натаніель Брієн фон дер Аргент, – оголосив він перше ім’я.

Натаніель підняв голову. На відміну від інших кадетів, він був спокійний: тому що він був ні ким-небудь, а командиром цілого крила, отже кому-кому, а йому нізащо не нав’яжуть у підопічні вчорашню завсідницю світських раутів та балів. Йому безсумнівно дадуть у підопічні межевичку. – Вашою підопічною буде Леді Едженія Тенебріс Шелеріспе!

– Що-оооо? – невіруючі видихнув він, не зумівши стриматися. Що з ним ще ніколи не траплялося. Його погляд був сповнений абсолютного нерозуміння й запеклого протесту. Але це був наказ, а накази не обговорюються. Й тому більше він нічого не сказав. Щоправда, лише до кінця пари.

– Нас тут сім років нещадно дресирували, формували та шліфували, готуючи до серйозних бойових завдань, – люто почав висказувати він, як тільки опинився за дверима своєї кімнати наодинці з найкращим другом, Картером Дітаренг фон дер Редум із клану червоних драконів. – І тепер нам кажуть, що наше «бойове» завдання, – підкреслив він іронічним тоном «бойове», – нюнькатися, подібно квочкам із курчатами, із вчорашніми дебютантками?! Це знущання! Формне знущання! Я командир крила, а не квочка або нянька!