Глава 30.2

– Звичайно ж! – одразу відповіли їй кілька голосів. – Це артефакт визначення потенціалу.

– Саме так, – кивнула декан й продовжила пояснювати: – А ось ці сфери, на які ви дивитеся – це кристали пам’яті, у кожному з яких зберігається усе те, що я змогла знайти в базі даних академії на кадетів, яких ректор відібрав для вас у якості наставників. Тим самим я перетворила артефакт, який визначає потенціал на артефакт, який порівнює їх між собою.

– Ух ти! І він працює? – одразу ж поцікавилося кілька кадеток.

Біргітта загадково посміхнулася. Витримала невеличку паузу. Потім урочисто проголосила.

– Я побачила принцип його дії у видінні, отже він просто не може не працювати! Окрім того, моя сутінкова суть за життя була артефактором, – вже звичайним тоном додала вона. Після чого скомандувала: – Тому більше не намовляємось, а підходимо, кладемо долоні на куб і виловлюємо з нього той із кристалів, який, прийнявши колір вашої аури, яскраво засвітиться! Отже почнемо, – вона на мить замислилась. – І почнемо ми мабуть з найкрикливішої із вас. Із Занії.

– То ви серйозно? У нас теж будуть наставники? – практично хором відгукнулися межевички.

Біргітта вигнула праву брову.

– А я хіба казала, що жартую?

– Ні, але ми думали… – забурмотіли дівчата.

– Неправильно думали! – повідомила їх декан.

Занія тим часом поклала руки на стінки куба. Декілька секунд нічого не відбувалося. Потім одна зі сфер засвітилася, м’яко відокремилася від інших і спливла на поверхню куба.

– Діставай із куба свого «наставника», – посміхнувшись сказала декан дівчині, що раптом розгубилася. – До речі, забула сказати, – звернулася вона знову до аудиторії: – Частину особистої інформації про ваших наставників я залишила у відкритому доступі, щоб ви могли, так би мовити, заочно з ними познайомитися.

Обговорюючи почуте, аудиторія знову зашуміла. Цього разу не обурено, а схвально і навіть передчуваючи.

Услід за Занією, кадетки одна за одною підходили до Потентіум Кубуса, клали на його стінки долоні і діставали свого «майбутнього наставника».

Коли Євгенія нарешті піднялася зі свого місця, її одногрупниці вже утворили чергу до магічного куба. А ось їй ставати до черги зовсім не хотілося. Кожен крок давався їй аж так важко, немовбито вона йшла проти сильної течії по горло у воді. Вона намагалася вмовити себе, що немає в неї ніякого передчуття, що вона просто накручує себе. Точніше, вже накрутила. І не могла. В ній усе одно жило чітке відчуття того, що кожен крок до магічного куба наближає її не до випадкового наставника, а до цілком певного, до того, кого вона найменше хотіла б бачити в цій ролі. Та що там ролі, вона в принципі не хотіла б його бачити поряд із собою. НІ В ЯКІЙ РОЛІ! НІКОЛИ!

«А доведеться!» – прошепотів препротивненький у своїй непохитній впевненості голосок всередині неї. Ні, не сутінкової суті, якби ж то! ЦЕ БУВ ЇЇ ВЛАСНИЙ ГОЛОС! Той самий, голос її розуму, який вважав своїм обов’язком завжди різати правду-матку і який вона за це люто ненавидила.

«Від мене, у будь-якому разі, нічого не залежить», – важко зітхнувши, філософськи сказала вона собі і нарешті стала у чергу…

Яка незабаром, на її думку, якось надто вже швидко, підійшла. Що безсумнівно було НАДЗВИЧАЙНО поганим знаком.

Стиснувши стінки куба долонями, Євгенія заплющила очі й приречено зітхнула.

– Жені-ії, – покликала наставниця за кілька секунд, – ти що заснула? Прокидайся вже і давай, бери свого «наставника».

Євгенія розплющила очі, знову зітхнула і, водночас сподіваючись і на диво, і готуючись до неминучого, простягла руку за «наставником».

Зайве й казати, що дива не сталося.

– Натаніель Брієн фон дер Аргент! – не висловивши жодних емоцій, оголосила декан.

«Вітаю, Женю! Твій чудернацький сон щойно безповоротно став кошмаром! – подумки сиронізувала дівчина під шипіння брюнетки й смішки своїх подруг.