Глава 29.2

– А ви хіба не йдете? Я думала ми підемо разом… – здивувалася дівчина й у якості підказки правильної відповіді ображено надула губки.

Але її співрозмовники, до її обурення та прикрості, натяку не зрозуміли.

– Ні, – заперечливо завертіли вони головами. – У нас немає першої пари, – додав Натаніель. – Ми просто чекаємо тут на декого…

Красуня відразу ж втратила усю свою млосність, а її голос чуттєвість та грайливість.

– Цього декого, випадково не Едженію звуть? – підозріло звузивши очі, уточнила вона. – Невже це правда? Те, що кажуть? Невже ти й справді за нею бігаєш?

– Бігаю? Я? – вказавши на себе, вигукнув Натаніель. – Звичайно ж, ні! – підняв він руки в жесті заперечення. Очі його розширилися, а брови зрушили до перенісся, підкреслюючи його обурення таким припущенням.

– Тобто, чекаєш ти не на неї? – уточнила брюнетка.

– Звичайно ж, ні! – рішуче запевнили її.

– От і чудово! – зловтішно посміхнувшись, прокоментувала Євгенія і, смикнувши подругу за руку, сказала: – Ходімо! Швидше, поки вона не пішла!

Аріку, що не знаходила собі місця через те, що вони можу запізнитися на лекцію, двічі просити не треба було: – Ура! – полегшено видихнула вона і поспішила слідом за нею.

– Привіт, Ель, – пропливаючи повз з грацію та величністю особи королівської крові, з придиханням, солоденьким голоском привітала Євгенія свого недочоловіка-недопана. При цьому вона ще й грайливим поглядом його окинула, багатообіцяюче-провокуюче усміхнулася і не менш багатообіцяюче-провокуюче підморгнула, мовляв, ах як шкода, що ти чекав-таки не на мене, ти дуже багато втратив... дуже-дуже багато...

Приголомшений вираз і прикрість лише на мить промайнули на обличчі молодого чоловіка, але Євгенія їх усе ж таки помітила. І це викликало на її обличчі ще ширшу та самовдоволену посмішку.

– При-івет, – відповіли їй, спробувавши, мабуть, відповісти максимально незворушним й холодним тоном. Але трохи перестаралися з холодністю і тому вийшло майже загрозливо.

І тут би Євгенії й задуматись та згадати, що вона взагалі-то не останній день навчається у стінах цієї академії. І що удача, дама дуже й дуже примхлива, але... Але її вже несло на хвилях відчуття себе господаркою становища. І тому посміхнувшись найпідступнішою посмішкою й помахавши ручкою, вона ще більш солодким й грайливим голоском додала:

– І… бувай!

Одночасно з її «І… бувай» пролунав другий дзвінок і тому за нею попрощалася і брюнетка.

– Ну я пішла… До вечора?.. – скоріше запитала, ніж пообіцяла вона. Голос її при цьому був знову сповнений млосності та чуттєвості.

– До вечора, – обіцяючи відповіли їй.

Євгенія не витримала й пирхнула.

– Ти щось маєш проти? – запитала брюнетка.

– Я ні, – відповіла Євгенія. – А ось Біргітта та ректор, думаю, будуть дуже проти, – зауважила вона й нагадала: – Нас же ж попросили, не фліртувати і не провокувати! А ти?..

– Що донесеш на нас, щоб знову зіпсувати йому життя? – зла поцікавилася брюнетка.

– Я зовсім не те мала на... – почала було виправдовуватися Євгенія, але потім передумала. Махнула рукою і просто сказала: – А… Роби що хочеш.

На що брюнетка завірила її, що саме так вона й збирається робити.

Після чого Євгенію з Арікою нарешті наздогнали Занія та Оларі, і, щоб встигнути забігти в аудиторію до третього дзвінка, який був вже не запобіжним, а сигналом до початку занять, вони усі разом, у тому числі і брюнетка, побігли з максимальною скорістю, на яку тільки були спроможні.