Глава 27

Глава 27

Поклавши голову на подушку, Євгенія протягом якогось часу чекала, що буде далі. Але нічого не відбувалося.

«Гей ти! – почуваючи себе дурепа-дурепою, подумки покликала вона й повідомила: – Я в ліжку»

«Я в курсі», – повідомили їй.

«Ну ййй?.. – нетерпляче поцікавилася вона. – Чому ти мені нічого не показуєш?!»

«Тому що чекаю, доки ти заснеш», – тоном «це ж очевидно!», повідомили їй.

Оскільки для Євгенії це очевидним не було, ця відповідь викликала в ній роздратування:

«Ну що ж чекай!» – солоденьким голоском дозволила вона, бо знала: швидко вона не засне, тому що сну в неї не було в жодному оці. До того ж вона ніколи не вміла засипати на замовлення. Навпаки, щоразу, коли їй потрібно було якнайшвидше заснути, за законом підлості, вона довго ворочалася без сну, а напередодні особливо значних днів у її житті або просто насичених багатьма справами й зовсім не спала.

Ось і зараз вона довго переверталася з одного боку на інший, поки, нарешті, не відпливла у царство сновидінь і не виявила, що стоїть посеред розкішно обставленої кімнати. Щоправда, побачила вона не лише себе, а й…

Над явно бездиханним тілом невідомого їй чоловіка стояли двоє: незнайомий їй високий, широкоплечий золотоволосий красень і, як це не дивно, її недавній знайомець – жрець.

Жоден з них, ні перший, ні другий не відчували ні докорів совісті, ні жалю… Навпаки, Вони були обурені й роздратовані! Голосною демонстрацією яких вони якраз активно й займалися...

Вони так довго планували, нарікали вони, так довго готувалися до того, щоб замах на Великого короля пройшов без сучка та без задирок. Усе врахували, усе продумали, а підступний небіжчик ледве їм усе не зіпсував!

Мало того, що він виявився рідкісним пронозою, через що їм довелося двічі змінювати свої плани, так він ще, сволота, не захотів покінчити життя самогубством! Більш того, продовжив копати і здогадався, кому саме він зобов’язаний пристрасним бажанням звести рахунки з життям заради возз’єднання у Потойбіччі з коханою дружиною, що так несподівано та різко відвідало його. І ледве остаточно усе не зіпсував, спробувавши про розповісти усе те, про що здогадався, Великому королю, мерзотнику!

Ну от і що їм залишалося робити, коли вони про це дізналися? Тільки одне – довелося допомогти розгубленому надмірно догадливому главі служби королівської безпеки заспокоїтися. Тобто упокоїтися.

А він, гад, хоча й ослаблений ментальним закляттям, настільки живучим виявився, що тепер його нашпиговану смертельними прокльонами тушку – ну ніяк вже не вдасться видати за самогубство!

І хай би ще ментальне закляття було неперевіреним. Так перевіряли ж. І неодноразово. І навіть не два рази. І навіть не три. Коротше, багато разів перевіряли! І усі піддослідні, як один, кінчали життя самогубством. Причому щоразу самогубства виглядали так природно й невимушено, що жодному некроманту навіть й на думку не спадало запідозрити щось недобре.

А цей ось… одне слово, сволота!

Можна подумати в них інших турбот нема, окрім як тут стояти і придумувати тепер, як їм тепер бути.

Простоявши кілька секунд над тілом, але так нічого і не придумавши, знайомого Євгенії сивого жреця раптом осяяла думка, що думати йому заважає понівечене передсмертними судомами тіло, оскільки, коли він на нього дивиться, його й самого невічити починає. Тому, знявши з себе шикарну сутану, він сховав труп під нею. Після чого пройшов до бару, дістав із нього сулію кращого вина з запасів щойно упокоєного ним двоюрідного брата короля, наповнив їм два келихи, потім звернувся до свого спільника.

– Я подумав, що нам не завадило б випити, – взявши у руки келихи й пройшовши з ними до письмового столу, запропонував він.

– Не те слово, не завадило б, – погодився його спільник, влаштовуючись у кріслі навпроти нього. Після чого взяв зі столу келих і відпив із нього. Точніше, спробував відпити, бо в цей момент жрець озвучив те, що мав на думці.

– Нам треба його оживити…

– Кхе-кхе! Кхе-кхе! Кхе-кхе! – захлинувшись вином, закашлявся золотоволосий красень. – Що-о-о-що-оо? Кхе-кхе! Кхе-кхе! Кхе-кхе!

– Розслабтеся, Ваше Сіятельство, я не маю на увазі буквально, – посміхнувся жрець.

– А що є можливість оживити когось… буквально? – іронічно зігнув золоту брову його поплічник.

– Ваше Сіятельство, не чіпляйтеся до слів, – одночасно з легким докором і повчальними нотками в голосі парирував сивий, – краще запитайте, що я задумав.

– І що ви задумали, Ваше Високопреосвященство?

– Я подумав, що, якщо він не захотів самоусунутись, щоб не заважати нам, давайте повісимо на нього смерть вашого брата. Що скажете?

Золотоволосий красень гомерично розреготався.

– Скажу, що обожнюю ваше почуття гумору, Ваше Високопреосвященство! І скажу, що мені навіть шкода бідолаху Валентайна! Він так намагався запобігти замаху на мого дорогого братика, що навіть помер через це, а в результаті саме його історія і запам’ятає, як вбивцю Великого короля Кінварха Золотокрилого! Мені подобається! І особливо мені подобається, що, оскільки Валентайн просто зникне, ніхто не розслідуватиме його смерть.

– Я знав, що вам сподобається, Ваше Сіятельство, – хижо посміхнувся жрець. – Що ж, тоді справа за малим. Непомітно вивезти тіло із палацу, спалити і прикопати десь попіл, де його ніколи не знайдуть.

– Краще не прикопати, а розвіяти над морем. Валентайн, до речі, завжди любив море.

– Та ви просто поет, Ваше Сіятельство! – глузливо прокоментував жрець. Потім посерйознішав і поцікавився: – Ви волієте самі цим зайнятися, – кивнув він тіло, – чи довірите мені?

Золотоволосий красень на кілька секунд замислився. Якщо це було можливо, він вважав за краще не займатися надто вже «брудною» роботою, але нашпиговане у тому числі і його смертельним прокляттям тіло його давнього ворога було вже надто серйозним доказом, про який, для власного спокою, слід було б подбати самому.