Глава 26

Глава 26

У порівнянні з насиченою подіями першої половини першого навчального дня, друга його половина пройшла практично без подій.

Викладачем «Теорії заклинань» виявився несподівано дружелюбно налаштований до кадеток відставний капітан. Його звали Корін Маррой, і він був зовсім ще молодий: на вигляд не більше тридцяти. Однак пересувався він, важко спираючись на тростинку, що, власне, одразу ж і пояснювало таку його ранню відставку.

З його лекції Євгенія дізналася, що магія – це не якась особлива енергія і навіть не частина її самої, а усе, що в ній є, усе, що вона собою являє, усе, що відчуває.

– Будь-яке заклинання, яке ви творите, – пояснював Корін Маррой, – йде з глибини вас: з ваших відчуттів, розуму, емоцій, із самого вашого єства. Для того, щоб заклинання спрацювало, вам необхідно сфокусуватися на тому, чого ви хочете досягти, візуалізувати це, повірити у це, інакше нічого не вийде. Запам’ятайте, раз і назавжди! Щоб змусити щось статися, це має бути  в середині вас! Якщо в середині вас цього немає, то яким би величезним у вас не був резерв, і як би ідеальним не було плетіння вашого заклинання, нічого не вийде.

– А як же ритуали? І навіщо тоді потрібні плетіння? І медитації? І слова заклинань? – одразу посипалися на нього з усіх боків запитання.

І ось тут і з’ясувалося, що мати в собі, вірити і бажати – мало! Хто б сумнівався! Потрібно ще вміти правильно фокусуватися та спрямовувати силу, з чим якраз і допомагають ритуали, схеми плетінь, тексти заклинань і медитації. І щоб скористатися їх допомогою хоча б на базовому рівні, потрібно спочатку їх на тому ж базовому рівні й опанувати. Коротше, усе як і завжди: спочатку вчитися, вчитися і ще раз вчитися, і ще працювати, працювати і ще раз працювати, а потім, можливо, станеш магом.

– А я усе думала, у чому ж каверза? З чого це він раптом так дружелюбно до нас налаштований? – після закінчення лекції поділилася своїми враженнями про молоденького капітана Аріка. – А він просто, виявляється, знав, що до кінця лекції ми усе одно почнемо вити від кількості інформації, яку він нас вивалить! А весь вечір і більшу частину ночі ми проведемо, ридаючи над домашнім завданням! У-у-у! Ко-оварний!

– А мені він сподобався! Такий гарненький! – замріяно закотила очі Оларі. – Та й розповідав він дуже цікаво! Так цікаво, що я навіть заслухалася…

– Так заслухалася, що поки я тебе не штовхнула у плече втретє чи вчетверте, ти навіть не зрозуміла, що лекція вже закінчена, – хмикнула Занія. – До речі, ти хоча б слово з лекції чула? – насмішкувато поцікавилася вона.

– Звісно ж, чула! І ще й записувала! – задерши носик, запевнила Оларі.

– Записувала? – іронічно перепитала Занія. – А я думала, ти серця малювала!

– Які ще серця?! Не малювала я ніяких сердець! – обурилася забарвлена, як маків колір, Оларі. – Я записувала лекцію!

– Ну-уу … гаразд… Може, мені й здалося, – вдала, що вірить Занія. Щоправда, лише для того, щоб вже наступної секунди вимогливо запросити: – Ану покажи зошит!

– А не покажу! – показала Оларі язика і втекла.

– У неї там, і справді, серця? – сміючись, спитала Євгенія.

– У тому числі, – посміхнулася Занія. – Як ти почуваєшся, до речі? Я, щиро кажучи, здивувалася, що ти прийшла на лекції. Думала, ти до кінця дня, як мінімум, випала...

– Та начебто нормально... А щодо того, що прийшла... Я б не прийшла. Ти ж бачила: мене привели! Можна сказати, доставили під конвоєм, – посміхнулася вона.

– А от воно що… Тоді зрозуміло! – усміхнулася подруга. Потім різко посерйознішала і запитала: – Як це, коли в тобі прокидається сутінкова суть? Як ти її відчуваєш? Це дуже боляче?

– Зараз ніяк, декан Рінгер його приспала, – посміхнулася Євгенія. – А до цього... Так спочатку було боляче, а тепер… Тільки коли він сердиться, у мене немовбито серце в грудях стискається.

– Сердиться? – зацікавилася Занія. – А як ти це розумієш? Ти його чуєш?

– Я його не те, щоб чую, а скоріше відчуваю… У тому сенсі, що чую я його не вухами, а начебто думками…

– Його? – здивовано перепитали у неї.

– Угум, його, – похмуро кивнула Євгенія і криво посміхнулася. – Сама у шоці!

– Уявляю… – кивнула подруга.

«Навряд чи» – подумки заперечила Євгенія. Вголос, одначе, озвучивши усе те ж похмуре: «Угум». Потім поцікавилася: – А що ти чула про таких як я?

Занія задумалася, пригадуючи усе, що знає про одержимих марами.

– На жаль, небагато. І в основному це або легенди, або… страшилки, – винувато посміхнулася вона. – Вас, як би правильніше виразиться… Вас… вважають… м’яко кажучи, дивними. Усі знають, що за своєю суттю ви дракони. І начебто, як ви і залишаєтеся драконами навіть після того, як підчепите мару… Але при цьому ви втрачаєте здатність до обороту. Що, втім, не робить вас менш небезпечними у бойовій формі. Швидше, навіть навпаки… Ну ти й сама бачила, на що ти здатна.

– Не я, а моя сутінкова суть, – поправила її Євгенія.

– Це друга причина, через яку вас вважають… дивними. Я та мій дракон – ми єдине ціле. Обертаючись драконом, я залишаюся самою собою і повністю відповідаю за свої вчинки, тоді як одержимі... коротше, ви не стаєте єдиним цілим з марою.

– Іншими словами, нас вважають душевно хворими, – «перевела» Євгенія.

Зания знову винувато посміхнулася, підтвердивши цим її слова. Однак одразу ж запевнила.

– Але ні усі. Більш того, оскільки практично усі одержимі працюють на таємну канцелярію, я підозрюю, що Раді драконів та Його Величності вигідно, щоб ніхто точно не знав, на що ви здатні.

– Сподіваюся, мене хоча б ця доля обійде стороною… – буркотливо пробурмотіла собі під ніс Євгенія, котрої для «повного щастя» не вистачало лише того, щоб її ще й у таємну канцелярію завербували.

– О-оо! – махнула рукою Занія. – З цього приводу взагалі не хвилюйся! – Найсвітліший герцог Вестгейєрський, голова таємної канцелярії рідкісний сексист: він швидше візьме до себе у відомство чистокровну людину чи навіть гобліна або троля, ніж драконицю! І це при тому, що він дуже й дуже зневажає людей та усі інші раси.