Глава 23

Глава 23

Решта шляху, на щастя і для Євгенії, і для інших (цім іншим, враховуючи настрій Євгенії, можливо, пощастило навіть більше, ніж їй) пройшла без нових інцидентів. І вже за кілька хвилин блаженно посміхаючись, вона стояла під теплими струменями води, які змивали з неї і уносили із собою в зливний отвір не тільки смердючу болотяну жижу, але і її втому, й напругу. Втираючи в голову і, одночасно, вдихаючи приємний квітковий аромат шампуню Євгенія ледве не замуркотіла від задоволення... От тільки його (задоволення) швидкоплинність цьому завадила.

– Що за?.. – не відразу зрозуміла, що траплялося дівчина. – Не може бути! – вигукнула вона. – НЕ МОЖЕ БУТИ!!! НЕ МОЖЕ БУТИ!!! НЕ МОЖЕ БУТИ!!! – знову й знову повторювала вона, істинно віруючи в те, що говорить. Але, на жаль, як, втім, і завжди, шалена віра в диво, дива не зробила. – А-аааааааааааааа!!! – цього разу вже в серцях заволала вона, перейшовши від заперечення до гніву.

Ну а хто б не заволав? Хто б у подібній ситуації не психанув?

– НЕНАВИДЖУ!!! Сволота! ДАЙТЕ ХОЧА Б ГРУД ЗМИТИ!!! – перейшла вона до торгу. – Сволото, дайте воду! ДАЙТЕ ВОДУ, СВОЛОТО! А ТО ПОШКОДУЄТЕ! – Чесно попередила вона, але...

Секунди йшли, а ніхто із сволот воду дати, звичайно ж, не поспішав. І тоді Євгенія не витримала…

Ні, вона не розплакалася і не впала в депресію[1], вона впала в шалений, неконтрольований сказ. Сказ, від якого в її очах потемніло, а під ногами затанцювала підлога.

Всередині її раптом ніби щось ворухнулося. Після чого, спочатку потягнулося, подібно до того, як це роблять кішки, що прокинулися від довгого сну, а потім струснулося.

Євгенія теж спочатку несвідомо потяглася, потім так само несподівано струснулася. Точніше, її струснуло!

Добряче так струснуло!

Струснуло так, начебто всередині неї одночасно виверглися тисячі крихітних вулканчиків, розпечена лава з яких змішавшись з її кров’ю потекла її венами.

Гаряча, як розпечена лава, кров вдарила їй у голову, обпаливши нестерпним жаром й позбавивши повітря. У скронях почало дико пульсувати. Запаморочення посилилося до такої міри, немовбито вона раптом опинилася всередині центрифуги, що крутилася з шаленою швидкістю.

І ніби цього було мало, її, у буквальному значенні слова, почало розривати на частини зсередини. Те, що прокинулося всередині неї лізло, у буквальному значенні слова, з кожної пори її шкіри. Сказати, що це було боляче, ці ніби нічого не сказати взагалі. Це було невиразно, нестерпно, до темряви в очах, до втрати свідомості боляче.

Яка не стала не стала геройствувати і майже відразу ж і відключилася. Щоправда, якось так по-хитрому, у тому сенсі, що відключилося вона не зовсім, а лише від тіла, що розривалося від болю, замінивши його на інше…

Величезне, хвостате, крилате, темне, як ніч, і, судячи з того, що і хвіст, і крила легко і безперешкодно пірнали і виринали зі стіни, безтілесне.

Євгенія бачила це тіньове щось, ніби збоку і водночас відчувала, як частину себе. І ще вона раптом відчула, що летить.

Цього разу для різноманітності не вниз, а горизонтально землі, що виднілася далеко знизу.

– Підлога мене таки утанцювала: я впала, вдарилася головою і тепер у мене галюцинації, – іронічно прокоментувала побачене Євгенія, подумавши при цьому, що це не дуже добре. – Зате нічого не болить! – тут же знайшла вона позитивну сторону в ситуації, що склалася.

І наврочила.

Тієї ж миті її голова знову запаморочилася, запульсувало в скронях і усе її тіло знову немовбито пронизали тисячі вогняних стріл. Насилу розліпивши очі Євгенія побачила себе лежачою на мокрій, брудній підлозі, згадала про сволот, які «забрали» у неї воду і знову розлютилася…

– Сволоти! – Вдарила вона долонею по мокрій, холодній плитці кахлі і спробувала піднятися на ноги.

Але не тут було…

Тому що плитка виявилася не тільки мокрою і холодною, але при цьому також ще й підступно-слизькою, та ще й в змові з земним тяжінням, яким Євгенію не лише притягло до підлоги, а притягло так, що спочатку від болю з її очей посипалися іскри, а потім від неї ж в них знову потемніло.

– Сво-ооолоти! Усе через вас! Ненави-іііжу! Як же я вас ненавиджу! – зірвавшись в істерику, зриваючи голос закричала вона від образи і болю і... раптом знову опинилася в небі, тільки цього разу вже не просто у похмурих, що сором’язливо плакали, а в ошаленілих від сказу, під стать її настрою.

– Гррррра-аААА! – привітали її небеса, які встигли усього-то за кілька секунд змінити свій колір із свинцево-сірого на зловісний чорний.

– Ррррра-аААА! – відповіла їм драконячим риком похмура дракониця, розправляючи величезні чорні крила, крізь які, не завдаючи їм жодної шкоди, одна за однією у напрямку землі летіли гіллясті вогняні блискавки.

– Гррррмсті гроолота-аам! Гррррмсті гроолота-аам! Гррррмсті грооточа-аам! – погоджуючись із нею безутомно рокотали небеса.

– Ррррра-ррррррщу!!! Рррщррррак Ррррррррщу! – занурюючись у вологі, важкі хмари, щоб виринути з просвіту між ними і слідом за вітром полетіти вниз до землі, що тремтіла від страху, обіцяла їм похмура дракониця, маючи на увазі «Помщуся! Ще як помщуся!»

Виринувши із бурі дракониця, нарешті побачила того, на кого була найбільше зла. І наступної ж миті вона вже летіла над самою землею.

– Ссссвоволото! – прошипіла вона і лише подивилася, а в бік сволоти вже полетіли блискавки. Саме убік, бо вона хотіла його не вбити, а провчити.

Дивлячись на те, як маленький, схожий на черв’ячка, чоловічок повільно, але впевнено задкує спиною до канави, вона зловтішно посміювалася.

– Рра-рра-рраа! Рра-рра-рраа! Рра-рра-рраа! Рра-рра-рраа! Рра-рра-рраа!

– Грррак рриму! Грррак рриму! Грррак рриму! – погоджувалися з нею небеса.

– Рха-ха-ха-аааа! Ахаахахааааа! Рха-ха-ха-аааа! Ахаахахааааа! Рха-ха-ха-аааа! Ахаахахааааа! – задоволено розкотисто розреготалася дракониця, спостерігаючи як «добрий та дбайливий» відставний полковник полетів у канаву.