Глава 22

Глава 22

– Стояти! Імена ваші я не знаю, і поки не бачу сенсу дізнаватися, бо ще не факт, що ми з вами знову зустрінемося! Тому по порядку розрахуйся! – скомандував «доброзичливий» фізрук.

Робити було нічого. Розрахувалися. На перший, другий, третій, четвертий, п’ятий, шостий та сьомий.

– Чудово! І доріжок теж сім! Це ж треба який вразливий збіг обставин!

От і Євгенія вразилась. Тільки не розуміла, чому сумнівна честь стати сьомою мученицею випала саме їй. Вона ж просто бігла, нікого не чіпала. Не інакше, як недочоловік-недопан підміг! Однозначно, він! І коли тільки встиг домовитися! От вже ж сволота!

– Ну ж бо, леді, не соромимося! Вибираємо доріжку собі до серця.

До серця ні одній з дівчат не була жодна з доріжок. Але ж кого це хвилювало? Однозначно не нелюда з полковницькими погонами.

Тому усі зайняли доріжки найближчі до них.

Зайнявши доріжку Євгенія окинула її тужливим поглядом. Від чого зрадницьке тремтіння в руках та ногах стало ще більш виразнішим. Ні, Євгенія не була офісним планктоном, який страждав від гіподинамії, але одна справа йога та тренажери, а зовсім інша – повні бруду канави й снаряди для тортур. Навіть, якби вона була у своєму тілі, і то змогла б тільки дивом пройти цю смугу перешкод, але вона була в тілі аристократки, з якої, судячи з відсутності м’язів, виховували чиюсь майбутню дружину, а не воїна. Тому їй дуже пощастить, якщо вона не впаде у першу ж канаву.

– Винятково через доброту душевну, попереджаю: використання магії заборонено! – пробасив нелюд із полковницькими погонами. – Кожне порушення цього правила повертатиме вас до початку смуги перешкод! І повірте мені, вам не сподобається не лише починати усе з початку, а й саме повернення! Хоча, звичайно ж, можете і не вірити! Більш того, вирішите перевірити, ласкаво просимо! Я тільки «за»! Як я й сказав, я добрий! – реготнув він.

«Ага, добрий!» – подумки огризнулася Євгенія.

– Ну що ж, леді, удачі! – між тим наказав «добрий полковник» і оголосив, ніби звертався до запряжених у його бричку кобил: – Нуж бо пішли, рідненькі!

Але знову робити було нічого. Як не прикро їм було, а усі семеро жертв полковницького шовінізму пішли, точніше поскакали по перекинутим через канави колодам, що хиталися під ними й перекочувалися.

Межевички поскакали легко та впевнено. Одразу було видно – треновані.

Що ж до Євгенії, то побоювання щодо непристосованості її нового тіла до подібних випробувань виправдалися, як вона й чекала вже на першій же колоді, якою треба було пробігти, щоб перетнути доверху наповнену брудною водою канаву.

Ну що сказати…

Не факт, що Євгенія втрималася б на цій колоді якби вона не була мокрою і через те слизькою, але вона була. А тому, хоча білі рученьки й злетіли лебединими крилами, проте усе ж таки крилами вони не були. І… знову, в котрий вже раз, полетіла Євгенія не вгору, а вниз. І якби просто вниз. До просто вниз вона вже звикла.

Цього ж разу її чекали обійми щасливо прицмокуючої холодної, мокрої і, ніби цього було мало, ще й, як з’ясувалося пізніше, смердючої жижі.

І знову, ну, що можна сказати... Євгенії так сильно не хотілося в ці обійми, що її відчайдушним криком «нє-еееет!» пройнявся навіть нелюд у погонах.

– Номер сім, ну що сидиш! Жваво дупу підняла й полізла геть з калюжі! Бо захворієш ще, а мені потім відповідай! Так і бути на сьогоднішній день з тебе смуги перешкод вистачить, повертайся на бігову доріжку! І, якщо хочеш швидше зігрітися, біжи швидше! – порадив не лише «добрий», але ще й і «жалісливий», як з’ясувалося, відставний полковник.

Ну і як його такого усього доброго, жалісливого та дбайливого було не обійняти на знак подяки?

От і Євгенія так подумала. І…

Скориставшись порадою жалісливого та дбайливого відставного полковника, жваво підняла дупу, набрала максимальну швидкість і, перш ніж, добрий, жалісливий та дбайливий встиг зрозуміти, що саме вона задумала, вона вже міцно обхопила його талію обома руками й притулилася до його грудей усім своїм тілом. Тим самим, звичайно ж, тілом одяг на якому була наскрізь просочений липкою та смердючою жижею.

– Дякую, добрий дядечко! Ви такий дбайливий! – зчепивши за спиною полковника пальці, з награним захватом у голосі оголосила вона, ще й поклавши при цьому голову полковнику на праве плече.

– Що ви?.. Що ви робите? – морщачись від смороду, що йшов від волосся «вдячної» йому дівчини, обурено заволав він.

– Дякую за доброту, – потершись брудною щокою об колишню яскраво-блакитну м’яку тканину мундира полковника, запевнила Євгенія.

– Негайно припиніть! Це не пристойно! – повідомили їй, намагаючись відчепити її від себе.

– Вибачте, але я не можу, – піднявши на перекошене від люті обличчя полковника невинні очі, солодким голоском прощебетала Євгенія. – Занадто вже сильно мене переповнює подяка.

– Що ви собі дозволяєте?! Негайно йдіть геть! Що про мене подумають? – вириваючись з обіймів дівчини, що вчепилася в нього мертвою хваткою, заволав з новою силою добрий, дбайливий та жалісливий.

«Припускаю, що  теж саме, що і про мене, поцікавляться, з якої зі своїх канав ви виповзли!» – мстиво подумала Євгенія.

Тим часом, добрий та жалісливий перейшов до більш рішучих заходів і, оскільки сили були кардинально не рівні, доволі легко зумів відчепити від себе подяку.

– Я доповім про вашу непотрібну поведінку ректору, кадетка… номер сім! – відступивши від Євгенії на один крок й утримуючи її руки у своїх таким чином, щоб вона не змогла до нього наблизитися, налякав він їжака голою жопою.

– Прямо зараз? – із ретельно прихованою в душі надією поцікавилась у нього Євгенія, старанно зображуючи жах.

Заняття в театральному гуртку в шкільні роки не пропали даремно: Євгенія настільки талановито зобразила округлені, блискучі від непролитих сліз широко розплющені очі й тремтячі від стримуваних ридань губи, що відставний вояка «зжалився».