Глава 21

Глава 21

Почувши скрип дверей, професор, що читав в цій аудиторії лекцію, обернувся від списаної крейдою дошки, і з виразом крайнього несхвалення подивився на натовп дівчат.

– Кадетки, ви спізнилися! – виявивши «чудеса» спостережливості, помітив бравий сивий вояка.

– Так, але… – почали виправдовуватися кадетки.

Але (сюрприз-сюрприз!) вояка, який їх вже засудив і виніс вирок, їх навіть слухати не став.

– Ніяких «але»! – категорично заявив він. – Тут вам не пансіон благородних дівчат, а бойова академія! Запізнилися, будьте ласкаві, чесно визнати це, а не шукати собі виправдання! Тим більше, що ми знаємо ваші виправдання! Красу мабуть наводили! – У відповідь на цю фразу з аудиторії, в якій, само собою, сиділи тільки чоловіки, пролунали смішки. – Не те, щоб я проти краси… Але як я й сказав вже, тут БОЙОВА АКАДЕМІЯ, а не пансіон благородних дівчат, а тому леді відкрию вам секрет: у цих стінах на викладачів справляє враження не краса, а ДИСЦИПЛІНА! ЯСНО?! – поцікавився професор і знову почав щось писати на дошці.

– Ясно, – понуро відповіли кадетки, що не знали, що їм далі робити, оскільки їм так і не дозволили увійти та зайняти свої місця в аудиторії.

Тяжко зітхаючи, вони так і залишилися стояти в дверях, переступаючи з ноги на ногу.

– І чого ви чекаєте? – поцікавився професор, який явно ще не назнущався вдосталь з новоявлених кадеток. – Що я кожну з вас по черзі проведу до свого трону? Вибачте, леді, але ви не на світському рауті, і я не ваш кавалер! А тому, будьте ласкаві, самі якось. Ах так, і вибачте, але тронів у нас теж немає!

Зайве й казати, що й після цього зауваження теж із аудиторії пролунали здавлені смішки.

Червоні від ледве стримуваної злості дівчата поспішили зайняти свої місця.

Однак бравий вояка, що так їм і не представився, цього разу не поспішав повернутися до читання лекції: він уважно спостерігав за тим, як новоявлені кадетки розсідаються по місцях, змушуючи їх тим самим нервувати й метушитися. Через що вони робили набагато більше шуму, ніж робили б без такого пильного й упередженого нагляду.

– Схоже, доведеться просити ректора запровадити для вас ще й курс розсаджування за парти, – з театральним зітханням резюмував злобливий професор й скомандував: – Чоловіча частина аудиторії, у вас дві секунди на те, щоб зібрати книжки й спуститися до мене!

Молодці-удальці відразу ж зібралися, підірвалися і через відведені ним дві секунди вже були біля викладача.

– Тепер усе ж те саме тільки у зворотному порядку! – Скомандував бравий вояка.

І молодці-удальці знову його не підвели: відпрацювали показовий виступ зразково.

Професор на це задоволено хмикнув й повернувся… ні, не до лекції, а до знущання над жіночою половиною аудиторії.

– А тепер перевіримо за скільки часу з тим самим упораєтеся ви, леді! – повідомив він з гаденькою посмішкою на самовдоволеній пиці.

По якій би він точно отримав... Не двадцять чотири рази, звичайно ж, але рази чотири точно! Тому що в деяких межевичок, що тільки-но повернулися з фронту, де залишилися не тільки роки їхнього життя та здоров’я, а ще й нерви, дуже вже свербіли руки. Але... чи то йому, чи то тим кадеткам, які мріяли прикрасити його огидну фізіономію, що зловтішно посміхалася, пощастило: саме в цей момент пролунав дзвінок.

– Ненавиджу цього виродка! – хором видихнули майже усі кадетки, опинившись за дверима аудиторії. Слідом за чим, погоджуючись одна з одною, натхненно почали перераховувати, кого вони не ненавидять ще: – І взагалі усіх мужиків у формі! І загалом усіх мужиків! Бо усі вони однакові! – зрештою, вирішили вони.

І це вони ще не знали, що їх чекає на наступній парі.

Хоча, як сказати, не знали…

Враховуючи «трепетно-доброзичливе» ставлення до них усього викладацького складу академії, ніхто з кадеток від заняття з фізичної підготовки, звичайно ж, нічого доброго не чекав. Навіть ті, у кого за плечима було військове училище та служба на кордоні. Що ж до інших, то у них дві години фізичної підготовки й зовсім викликали жах.

Наївні!

Не знали вони ще, що таке жах! Тому що якби б знали, нізащо не погодилися б вступити до цієї, у повному сенсі цього слова, драконової, якщо не сказати гірше, академії! Ну або, принаймні, нізащо слухняно, немов вівці на прив’язі, не пішли б слідом за викладачем фізичної підготовки, яким був суворого вигляду полковник у відставці Артур Блеквінг, навіть не спитавши, а куди, власне, він їх веде.

А слід було б спитати.

Тим більше, що вони приблизно здогадувалися, куди їх ведуть і з огляду на дощ, який почав накрапувати за вікнами, їм туди зовсім не хотілося.

От тільки ж вони ніхто небудь, а майбутні бойові маги! Тобто, воїни і захисниці батьківщини, матір вашу! І тому вони відважно йшли слідом.

Подумаєш дощ! Якщо подумати, то дощ це навіть добре, він одразу змиватиме їх піт, якого ніхто з них не сумнівався, буде багато. І ще б вони сумнівалися! Тут до ворожки не ходи, і так ясно, що полковник у відставці, який дивився на них вовком, не настроєний відноситись до них поблажливо!

Недарма він новоявленим кадеткам одразу ж не сподобався!

Сивий як лунь, довгий як жердина, зі спиною, такою прямою, наче йому кола у спину по саму дупу увігнали, він марширував попереду них, карбуючи кожен свій крок з такою розміреністю й чіткістю, немовбито темп йому диктував чутний лише йому одному барабанний бій. Однак, само собою, кадеткам не сподобалося в ньому не це, а його сповнений зневаги та зарозумілості погляд.

І тому вони анітрохи не здивувалися тому, що муда… тобто, викладач з таким поглядом повів їх із сухого й теплого спортивного залу прямо під дощ, що якраз набирав сили.

«Старий козе… тобто, полковник, напевно, розраховував, що ми відразу ж почнемо плакати й благати залишити нас у залі, але не дочекається!» – Йдучи під струменями аж ніяк не ласкавого та теплого осіннього дощу, щиро пишалися своєю стійкістю та мужністю кадетки. А деякі навіть уявляли себе героїнями!