Глава 20

Глава 20

Почувши до зубовного скреготу знайомий голос, Євгенія зависла. Причому, і у прямому й переносному сенсах цього слова.

– Кохана, якщо ти хотіла мене вразити, то тобі це однозначно вдалось! – Тим часом продовжував блазнювати її денний кошмар. – Я вражений у саме серце і шалено гордий! Я так пишаюся тобою, кохана, що не можу не поділитися з друзями тим, що бачать і чому тішяться мої очі!

«Гордий закоханий» сказав. «Гордий закоханий» зробив. Тієї ж миті у повітрі зіткалася величезна, в усе небо, копія Євгенії, що судорожно вчепившись в простирадло тремтіла начебто осиновий лист на повітрі.

«От же ж сволото! Ще й прикрасив! Точніше, навпаки, споганив, тобто окарикатурив! – Подумки поправила себе дівчина. І тут же сама себе й запитала: – Адже окарикатурив же? Не може ж бути, щоб я й справді ось так от тряслася? Адже не може бути? Правда? Хоча… може, це її від злості так ковбасить?»

– Кохана? Ти там як почуваєшся? Усе добре? А то ж я хвилююсь? – продовжував тим часом знущатися нудотно-солодкий чоловічий голос. – Може допомогти?

– Дякую, я сама! – огризнулася Євгенія, подумки тим часом обурюючись «Ух, як же я його ненавиджу! Що б його! От же ж сволота!» і паралельно намагаючись заспокоїтись настільки, щоб гордо та незалежно продовжити спуск.

– Може усе ж таки допомогти? – спостерігаючи за її жалюгідними потугами знову запропонував недопан-недочоловік. І обмежся він лише цим запитання було б ще нічого, але ж він не обмежився: – Себе не шкодуєш, мене пошкодуй! У мене ж кров’ю серце обливається бачити те, як ти над собою знущаєшся! І добре б ще простирадла ваші були надійно між собою зв’язані, так ні, я звідси бачу, що, як мінімум, три вузли вже на ладан дихають!

– Що-о? – піднявши голову, злякано смикнулася Євгенія, перш ніж Занія встигла промовити: «Не слухай його, Едженія! Вузли в повному порядку!»

 «Ні, ну ось же ж сволота! Ну, він у мене… А не дочекаєшся! Зрозумів, сволота, не дочекаєшся!» – ще сильніше розлютилася Євгенія і не звертаючи уваги на печіння в долонях і біль у м’язах, зі швидкістю, що здивувала навіть її саму, почала спускатися вниз.

– І взагалі-то йшли б ви хлопці... куди йшли, – продовжувала тим часом Занія.

Але, сволота, таки дочекався…

Буквально за три метри від землі, незвична до таких навантажень ліва рука – раптом здалася. Щоб її безвідповідальну! Адже попередь вона про те, що втомилася, Євгенія встигла б вчепитися в простирадло ногами і вони усі разом перепочили б. Але безвідповідальна ліва рука терпіла до останнього: аж поки її не скрутила судома! Внаслідок чого права рука, не витримавши тяжкої частки у вигляді подвійного навантаження, зірвалася і Євгенія полетіла…

Ні, не на зелену траву за синцями чи чимось гіршим.

Якби ж то! Нехай це й і прозвучить, як «на зло ворогові спалю рідну хату», але Євгенія віддала б перевагу навіть тому самому, чимось гіршому… обіймам недопана-недочоловіка!

– Ох! – Ттльки й встигла вимовити вона, перш ніж її спіймали сильні чоловічі руки.

– А я ж казав, давай поможу! – Безсовісна пика з медовими очима просто-таки сяяла самозадоволенням. – А ти сама-сама! А тепер скажи мені, що б ти робила, якби я тобі повірив і залишив тебе саму?

– Спокійно спустилася б вниз і не бачила б зараз перед собою твою зловтішну, нахабну фізіономію! – уїдливо парирувала Євгенія.

– І це на подяку за порятунок твого м’якого місця від, вибач за каламбур, не найм’якішого приземлення? – насмішкувато поцікавилися в неї.

– Моєму м’якому місцю нічого не загрожувало, поки не з’явився ти! – констатувала, на її думку, незаперечний факт Євгена. І вимогливо попросила: – Відпусти!

– Впевнена? – зігнувши красиву брову й зловтішно блиснувши очима, поцікавилися у неї.

І тут би їй й замислитися, що в цього самовдоволеного гада на думці, але вона була занадто розлючена, щоб думати.

– Абсолютно!

– Як скажеш! – поступливо відповіли їй і відпустили…

– О--ой! – прокоментувала Євгенія стрімку зустріч свого м’якого місця з, скажімо відверто, не дуже м’якою травою. – Твою матір! Що б тебе, сволота! – Схоплюючись на ноги й, водночас, потираючи забиту частину філе, чесно озвучила вона те, що думала.

– І це знову замість подяки! – Театрально сплеснув руками її денний кошмар. – Зробив як просила, а їй знову не так! Вибач, кохана, але на тебе не догодиш!

– Ну, що ти причепився до мене? – роздратовано гаркнула Євгенія. – Що тобі від мене треба?! Ну кинула я тебе біля вівтаря! Але ж ти й сам не дуже хотів на мені одружитися! Я бачила, як ти дивився на мене! Так чого ж тепер бісишся?!

Її денний кошмар відкрив було рота, щоб, напевно, в черговий раз зхохмити, але був змушений його закрити, так і не блиснувши черговим перлом хохмацтва.

– Що тут відбувається? Чому не на заняттях? – вимогливо й раптово, принаймні для Євгенії, запитав у всіх голос ректора.

– Ішов повз, дивлюся дівчина падає з вікна, дай думаю врятую! – випроставшись по струночці, відрапортував винуватець всіх бід Євгенії.

От же ж сволота! Бреше і не червоніє! Треба сказати, та незручно без дозволу. Бойова академія ж таки. Що б її! Подумки відмітила Євгенія.

– Ми не на заняттях, тому що сьомий курс сьогодні не має першої пари! – дружним хором відрапортували слідом за Натаніелем його приятелі, що теж стояли по струночці. – Дозвольте йти!

– Ідіть, – кивнув ректор і перевів погляд на Занію.

– Тепер ви мені розкажіть, що тут відбувається? – зітхнувши, повторив він своє запитання.

І Занія розповіла.

Усе, крім того, що ніяка дівчина не впала б, якщо дехто не довів її до цього. Але на це, звичайно ж, ніхто крім Євгенії уваги не звернув.

Вислухавши Занію, ректор на подив, дівчат і насамперед самої Занії, не тільки не розкритикував її ініціативу, а, навпаки, схвалив. Так прямо й сказав:

– Молодець, кадет, що не розгубилися і знайшли вихід зі становища, як у прямому, так і переносному значенні цього слова.