Глава 19

Глава 19

Ранок наступного дня видався ясним та сонячним, наче на замовлення. На замовлення ворогів! Які подібним підступним чином вирішили ввести наївних та довірливих новоспечених кадеток в оману! От же ж сволоти такі!

І при цьому ще й і усе прорахували, мерзотники!

Наївні та довірливі кадетки прокинулася у чудовому настрої. Ну, а чому б і ні? Напередодні їх напрочуд смачно погодували. Матраци та подушки після втомливого, але не особливо напруженого дня виявилися м’якими та зручними. Ранок знову ж таки був чудовий. Часу до початку занять було більш достатньо. Душ у наявність. Сніданок на кухні. Коротше, живи та радуйся!

Але не довго…

Першою зчинила тривогу Занія.

– Не зрозуміла! Що за демонщина? – голосно вилаялася вона, штовхнувши двері.

– Що? Що трапилося? – захвилювалася її подруга з військового училища. Така ж сама висока й атлетично складена блондинка, як і сама Занія.

– Двері не відчиняються! – обурено відповіла Занія. – Повірити не можу! Ці виродки нас замурували!

– Замурували? – здивованим хором повторили за нею скупчені на виході дівчата. – Впевнена? – уточнила усе та ж подруга по військовому училищу.

– Сама подивися! – вкотре в серцях штовхнувши ногою ні в чому невинні двері, запропонувала Занія.

– Ну взагалі-то не замурували, а просто двері зрослися з дверною коробкою, – педантично зауважила дівчина.

– І це, звичайно ж, усе змінює? – іронічно пирхнула Занія.

– Не все, але дещо змінює, – заперечила її опонентка і почала педантично пояснювати свою точку зору: – Відкрити ми її не відкриємо, але випалити можемо, тоді якби нас замурували…

– Першого навчального ж дня! Саріто, даваймо хоча б тиждень без гауптвахти протримаємось! Повір мені, ми ще на ній побувати встигнемо! – закотивши очі до стелі, знову пирхнула Занія. – Не хочеться, звичайно, декана смикати по такій дрібниці, але доведеться! – промовила вона і хотіла було створити магічного вісника, але…

– Ага уперед! – хмикнула ще одна з межевичок. – Якби усе було так просто! Я вже пробувала!

– І я! І я! – озвалося ще кілька голосів.

– І в нас нічого не вийшло! – резюмувала дівчина.

Саріта вилаялася і, осяяна здогадом, спробувала запалити на руці вогник.

– Твою ж матір, от же ж демонові відрижки! Ну я вам… Навіть і не знаю, що зроблю, але мало не буде! – не стримавшись, вилаялася вона, не побачивши на долоні навіть найменшого та найслабшого вогника. – Про усе сволоти подбали!

– А ось і не про все! Тестостеронові дупи хочуть війни, вони її отримають! І я буду не я, якщо сьогоднішній бій не залишиться за нами! – відчинивши вікно, оголосила Занія і поцікавилася: – Зрештою, ми бойові дракониці чи хто? Невже когось з нас налякає якийсь четвертий поверх?!

– Когось-таки так… з-злякає… Ще як злякає! – чесно зізналася більша частина, так званих, бойових дракониць.

– Заніє, який четвертий поверх! Жодна з них навіть ще жодного разу не оберталася, –підтримала переляканих новобранок Саріта.

– І, крім того, оборот поза дракодромом, – це тридцять нарядів поза чергою. А за прогул одного заняття – лише один. А там дивишся, і декан про нас потурбується.

– А якщо й вона, як і ми сидить зараз десь й кукує? – заперечила Занія. – Вона, звичайно ж, у нас бойова леді, що-небудь придумає, але і ми теж бойові! Тим більше, що для того, щоб втерти цим тестостероновим сволотам ніс, у нас усе є!

– Усе є? – здивовано уточнили з натовпу.

– Еге ж! – кивнула окрилена своєю ідеєю дракониця і пояснила: – А простирадла нам на що?

– Щоб на них спати, – з надією підказали їй у натовпі.

– У звичайній ситуації, так, – менторським тоном погодилася Занія. – Але не в нашій! Я розумію, що спуск простирадлами з четвертого поверху не всім здається легкою прогулянкою, тому запрошую з собою тільки добровольців. Обіцяю, що, якщо раптом когось знадобиться врятувати, мене тридцять нарядів позачергово не зупинлять. Тому бажаючих дізнатися на собі, що таке безкриле десантування на велику землю, прошу підняти руки!

Проте замість рук нагору піднялося кілька вказівних пальців.

– Одну секундочку! – оголосили їх господині й кинулися до вікна, щоб оцінити, що собою являє «велика земля».

Звісно, серед господарок пальців була і Євгенія. З її досвідом безкрилого десантування з 87 поверху й злякатися безкрилого десантування з четвертого поверху, право слово, смішно!

Хоча, якщо чесно, то їй усе ж таки було страшно.

Відчинивши вікно, Євгенія та інші охочі дізнатися на собі, що таке безкриле десантування оцінювально подивилися на зелену траву.

– Не густо, але краще за бетон, – озвучила вголос думки всіх своїх однодумок Євгенія, і перша підняла руку.

– А була – не була! – промовила вона, подумки при цьому додавши: «Може, якщо цього разу звалюся, то прокинуся вдома?»

Поганий приклад, як відомо, заразливий. Тому слідом за нею підняли руки і майже усі господині вказівних пальців. І навіть одна рука з тих, хто спочатку не побажав навіть у вікно подивитися.

– Ех, гаразд! – зітхнувши повідомила Оларі, приєднуючись до Євгенії, Занії та Аріки. – Я також з вами! Простирадлолазіння, як і скелелазіння хоч униз, хоч угору, звичайно ж, не моє від слова «взагалі»! Але, зрештою, я маг повітря, чи хто? Тим більше, що не може такого бути, щоб і на вулиці теж не діяла магія, адже так?

– Не знаю, – чесно відповіла Занія.

– Четвертий поверх! – послужливо нагадали Аларі з натовпу небажаючих дізнатися на собі, що таке безкриле десантування з цього четвертого поверху.

– Дякую, я пам’ятаю! – зітхнувши, кисло відгукнулася вона.

– Таке забудеш, – підтримала її Євгенія і теж зітхнула… і про минуле своє десантування, і про майбутнє.

– Народ, час не чекає! І простирадла самі із собою не зв’язуються! – голосно грюкнувши кілька разів у долоні, командним голосом оголосила Занія. – Тому бігом! Простирадла в руки і або до мене, або до своїх наставниць з фізичної підготовки, ми покажемо вам як правильно вузли в’язати.