Глава 18

Глава 18

Казарма виявилася практично такою, якою Євгенія її собі й уявила, щойно почула слово «казарма» – просторою, світлою та максимально мінімалістично обставленою. Єдине, в чому намальована нею в уяві картинка дуже розійшлася з реальністю – було ліжко. Точніше, ліжка, які виявилися не двоярусними, а стояли окремо один від одного. І при цьому вони були ще й доволі широкими.

– Непогано, – озвучила її думки висока платинова блондинка. – У нас у військовому училищі ліжка були двоярусні, а душові та туалет й зовсім спільні.

– І справді, непогано, – погодилася з нею дракониця, розкішна грива кучерявих й рудих волос котрої сяяло на сонці подібно до рідкого золота. – Я боялася, що буде гірше.

– І я, – одночасно з ще однією дівчиною зізналася Євгенія.

– Мене, до речі, Занія звуть, – представилися білявка. – На прохання декана Рінгера я буду у вас трьох на зразок особистого наставника з фізичної підготовки і, якщо потоваришуємо, то й охоронця та психотерапевта, – посміхнулася вона. – Я з перлинних. До того ж напівкровка. Тому як менталіст, я не особливо сильна, але усе ж таки дещо можу.

– Оларі, – представилася руденька. Наполовину золота, наполовину червона. Вогняний маг. Я повітряний маг й цілителька.

– Аріка, – представилася третя із сусідок Євгенії. Невисока, худенька, як тростина русява дівчина. Я із синіх. Цілителька. І маг води.

– Єв… – почала була Євгенія, але вчасно схаменулась. – Едженія. Я втратила пам’ять. Але мені сказали, що я наполовину чорний дракон і, начебто, піфія і напівмара. Що б це не означало… – розвела вона руками.

– Це означає, що вона – маг смерті і провидиця, як декан Рінгер і нічого більше, – пояснила Занія дівчатам, очі яких округлилися при слові «напівмара».

У цей момент у кімнату постукали й одразу ж, не чекаючи запрошення, вдерлися.

– Ректор чекає на нас, щоб відвести до бібліотеки! – повідомила з порога брюнетка, після чого, так і залишивши відчинені двері, поспішила на вихід з казарми.

Добре пам’ятаючи, де вони знаходяться і яке до них тут ставлення, Євгенія та її сусідки поспішили слідом за однокурсницею.

Бадьоро й цілеспрямовано тупаючи коридором у хвості жіночого батальйону, чотири подруги не забували також і з цікавістю поглядати на усі боки. Щоправда, цікавого було замало.

Сходовий проліт. Сходи. Знову сходовий проліт. І знову сходи. Коментувала Оларі. Тепер нескінченний коридор. І однотипні двері.

Нарешті, коли дівчата вже зовсім зневірилися побачити хоч щось ще окрім коридору та однотипних дверей, перед ними відчинилися двері, що вели на вулицю. А якщо ще точніше, на тротуарну доріжку, що вела до сусідньої будівлі.

– Я так розумію, що нас завели через головний вхід, а вивели через бічний, – прокоментувала балакуча Оларі.

Усі інші це теж розуміли, просто, як і решта, вони розуміли це мовчки.

– Сподіваюся, ми сьогодні дійдемо до бібліотеки, – пробурчала невгамовна Оларі.

– А я сподіваюся, що книжок буде небагато! – зітхнула Аріка.

– Теж мені проблема! Ми ж їх не руками нестимемо, а за допомогою левітації! – Пирхнула Оларі.

– Не узагальнюй, – зітхнула Аріка. – Я за допомогою левітації навіть олівець не підніму, не те, що стос книжок.

– Зате я можу хоч три, або навіть чотири стопки книг відлевітувати! – запевнила вогненна атлетка. – Чи ви, Занія та Едженія, і самі з вусами?

– Я з вусами, – усміхнулася їй Занія.

Євгенія хотіла сказати, що із задоволенням скористається послугами подруги з доставки її книг. Вона вже доже рота відкрила...

І так і застигла з відкритим ротом, дивлячись на красеня шатена, що йшов їй назустріч.

Який у свою чергу дивився на неї.

Поки шатен приходив до тями від несподіванки, Євгенія отримала можливість добре його розглянути.

Мундир цього разу був не парадний, проте сидів анітрохи не гірше. Темно-бордова куртка на широченних грудях, чорні бриджі обтягують вузькі стегна та стрункі ноги. Високі шкіряні чоботи явно ручної роботи. До усього цього у комплекті також ще й додавалися густа, кучерява копиця волосся кольору гречаного меду, прямий ніс, гарної форми рот, абсолютно непристойні для чоловіка густі та довгі вії і очі кольору усе того ж меду, тільки цього разу не гречаного, а липового.

– Ти?.. – нарешті, невірно видихнув чоловік.

І якщо до цього моменту Євгенія ще мала якісь ефемерні сумніви… То тепер їх не залишилося. Це був він. Покинутий нею біля вівтаря чоловік і пан в одному обличчі, щоб його! Точніше, так і не відбувшийся чоловік і пан, дякувати Богу.

«Ні, не я!», – вважаючи питання риторичним і тому, не ставши на нього відповідати, подумки з’єхидничала Євгенія.

Тут треба зазначити, що сам Натаніель своє питання риторичним не вважав і тому, перш ніж поставити своє наступне питання, кілька секунд чекав на відповідь.

Однак, дівчина, схожа на Едженію Тенебріс Шелеріспе, яка кинула його біля вівтаря, продовжувала лише мовчки дивитися, не приховуючи при цьому свого роздратування й невдоволення.

І це його чомусь зачепило. І мовчання. І невдоволення. І роздратування. Не те щоб він чекав вибачень…

Хоча чому б і ні? Зрештою, вона кинула його біля вівтаря на очах у сотні, якщо не більше, людей! Не кажучи вже про репортерів! Які зробили із нього зірку ранкових новин. Він безумовно вдячний, дуже вдячний їй за зрив весілля, але хіба ж не можна це було якось зробити, не виставляючи його при цьому на посміховисько як жертву для жалості та пересудів? Адже можна було б просто домовитися і, наприклад, утекти разом. У цьому випадку, правда, Його Величність, напевно, розлютився б! І тоді б його чекала не поблажливість монарха, який проникся до нього співчуттям і, у зв’язку з цим, скасував вислання, а, навпаки, покарання. Але ж краще вже карцер, вислання чи навіть плаха, ніж усі ці пошепки та смішки за спиною і жалість в очах жалісливих матрон й дівчат!

– Що ти тут робиш? – озвучив Натаніель наступне риторичне питання, оскільки, перш ніж він сказав останнє слово, він вже знав на нього відповідь.