Глава 16

Глава 16

Новина про те, що її збираються позбутися «не кудись, а комусь», настільки одночасно обурила та збентежила Євгенію, що в неї навіть дар мови пропав. Чому вона вже за кілька секунд була дуже рада. Бо це врятувало її від необхідності просити у старої жінки пробачення за ті найвищою мірою несправедливі, злі слова, які не перехопи в неї подих від обурення, обов’язково зірвалися би з її язика.

Вона навіть не уявляла якби вона дивилася в очі добрій жінці, якби закотила їй істерику тільки через те що неправильно її зрозуміла.

– Воно, звичайно ж, мені зобов’язана, але тебе вона під своє крило візьме не тільки через це, а й також тому, що ти, як і вона – чорна!

– Чорна?! – ахнула Євгенія, пригадуючи, а чи бачила вона себе у дзеркало після пробудження. І з жахом зрозуміла, що ні, не бачила. Вона взагалі нічого не пам’ятала з того самого моменту, як товстун напоїв її зіллям. Ні, вона навіть близько не була расисткою і зовсім нічого не мала проти чорношкірих, як, втім, червоношкірих, жовтошкірих і які ще там бувають шкіри... Просто її жахнуло саме усвідомлення того, що вона – більше не вона.

– Угум, – підтвердила відьма. – Чорна. І напівмара. І – піфія. Як і ти! Отож, не бійся, прийме вона тебе під своє крильце! Може й не з великою радістю, бо дар у вас з нею хоча і рідкісний, але дуже специфічний. Проте, усе ж таки кинути на призволяще не кинить! Ладоньки, поки що побудеш моєю племінницею. Не залишатися ж тобі, й справді, у возі! – закінчивши з поясненнями, оголосила відьма й запропонувала: – Дай мені свою руку, я допоможу тобі вибратися і заодно до хати заднім двором проведу й пошукаю во що тобі переодягнутися!

– А скоро ця ваша дракониця з’явиться? – подавши руку, поцікавилася Євгенія. – І дзеркало, якщо можна дайте мені, будь ласка, дзеркало!

– Я зараз вісника відправлю й дізнаємося! А дзеркало, звичайно ж, можна! Тільки вже в хаті! Де ж я тобі от прямісінько зараз його візьму! – буркотливо відповіла відьма.

Під «вже в хаті» бабця, як незабаром виявилося, мала на увазі дуже абстрактний час, тому що до дзеркала Євгенія потрапила тільки після того, як роздягалася, змила з себе й волосся дорожній пил, муку та солому, передяглася і поїла.

Одягли та взули її у старі блузку, спідницю та парусинові туфлі, що були їй явно не за розміром. А ось нагодували дуже смачно та ситно: соковитим м’ясним рулетом, до якого додавались тоненькі з дірочками коржики з часником, маринованими огірками, грибами та баклажанами. На десерт був нереально, просто по-чаклунські смачний, яблучний пиріг й приголомшливий на смак відвар з трав, явно з чимось спиртним, тому що на душі у Євгенії після цього відвару стало не просто добре, як це буває після смачного обіду, а надзвичайно чудово!

Настільки чудово, що їй навіть стало нестрашно підійти до дзеркала, щоб поглянути на нову чорну, напівмару-драконоподібну себе.

А дзеркало взяло її й розчарувало!

Євгенія тут, бачте, відтягувала й відтягувала цей фатальний момент, щоб підготувати себе до нового життєвого випробування. І таки підготувала! Більш того, вона вже заздалегідь прийняла себе якою б вона не була! І вже навіть встигла почати пишатися собою.

А дзеркало взяло й показало їй... її саму. Ну майже…

Бо тій, що дивилася на неї із дзеркала, не завадило б навідатися до косметолога, перукаря, візажиста та манікюрниці. Дуже сильно не завадило б.

Подумала Євгенія і сама з себе відразу ж і посміялася. От вже, й справді, скільки людині не дай, їй усе буде мало. Замість того, щоб просто зрадіти через те, що в неї її рідне обличчя, а не чорна, драконяча морда, вона… А, до речі, чому в неї не чорна морда?

– Актинія, але ж ви сказали, що я чорна? – звернулася вона до відьми.

– Еге ж, сказала, – кивнула та.

– Але ж я не чорна, – заперечила Євгенія. – Я як була біла, так і залишилася.

– Біла? – здивувалася відьма. – Це ж це тобі таку нісенітницю сказав? Яка ж ти біла, коли ти чорна! Слухай, а ти ж вже не вперше уточнюєш! То ти виходить не знала! Не знала, що ти – з чорних драконів! Оце я дура стара! Воно ж, звичайно ж, ти ж напівкровка! Слухай, а ти часом не бастардка?! – І сама ж собі і відповіла. – Звичайно ж бастардка! Інакше б ти знала!

Першою думкою Євгенії було підтвердити, що відьма має рацію, вона – бастардка, але потім передумала і вирішила: «Будь, що буде, але вона розповість цій добрій жінці та її онуці про себе усю правду. Правду і лише правду».

І розповіла.

І, що дивно, їй одразу повірили.

– Мда, – простягла відьма Актінія, яка знову сиділа навпроти Євгенії за столом у маленькій кухоньці. І знову на столі був яблучний пиріг і той, що дарує надзвичайно прекрасний настрій трав’яний відвар. – Оце так справи-и. Біргітта, звичайно ж, етому не зрадіє... А не сказати не можна, бо вона усе одно взнає. Провидиця ж. Та ти не бійся! – побачивши занепокоєння на обличчі Євгенії, підбадьорила відьма. – Гітта з тих, хто обожнює усілякі загадки! А ти ого-го-го яка загадка! Ціла головоломка! Не може бути, щоб Гітта і не позарилася на таку загадку! До того ж, ти ще, й така сама, як вона! Тобто велика рідкість! Знову ж вона, мені зобов’язана! Отже не хвилюйся! Усе буде добре!

Віра в доброту, порядність, допитливість та споріднені почуття чорнокрилої дракониці відьму не підвела. Не можна сказати, що Біргітта була дуже рада наданій їй високій довірі, проте її навіть на мить не відвідала думка відправити стару відьму і її знедолену іномирянку у далеку пішу, самостійну подорож.

Не останню роль у готовності новоявленого декана жіночого бойового факультету допомогти, зіграли також і обставини, що вдало склалися для Євгенії. Удача полягала у тому, що ухвалити рішення, король-то ухвалив, а от дракониць й напівдракониць, які б бажали навчатися на факультеті бойової магії – особливо не було! Тому кожна хто виявила подібне бажання – була на вагу золота. Навіть якщо це була неугодна Великому королю кохана його сина – Едженія Тенебріс Шелеріспе!