Глава 14

Глава 14

– Євге-еені-яаа... Євге-еені-яаа... вста-аавай, ми приїхали, – крізь сон почула вона невиразно знайомий голос.

Євгенія, що не до кінця винирнула з дрімоти й поки не розплющила очі, щасливо посміхнулася.

Вона вдома! Вона знову вдома! І вона знову Євгенія! А ніяка не Едженія!

Вона мала рацію, усе це був лише сон! Чужа спальня, жахливий товстун, весілля, жрець, зарозумілий шатен, втеча, віз, кийок і Зефірка…

Невдоволене іржання якої чомусь досі лунає у неї у вухах, усе це був лише сон.

– Іго-го-го! Іго-го-го! Іго-го-го!

Усе нормально, заспокоїла себе Євгенія. Я просто ще не до кінця прокинулася. Ось зараз розплющу очі, остаточно скину з себе залишки дрімоти, і ніякого «Іго-го-го» більше чути не буду.

І вона відкрила…

Щоб одразу ж закрити від жаху.

– Іго-го-го! – обурено заіржала Зефірка, немовбито говорячи: «Кінчай прикидатися! Ми вже усі побачили, що ти прокинулася».

Євгенія розчаровано застогнала, якось раптом відчувши і ломоту в усьому тілі, і важку голову та ноги.

Значить, Зефірка їй таки не наснилася... І візок теж. І втеча з весілля. І товстун. І чужа спальня. І вона не вдома.

Вона знову застогнала.

Ні! Ні! Ні! Що завгодно, тільки не це! Я хочу додому!

– Що, ноги болять? – поспівчувала їй Аніка.

– Так, болять, дуже болять, – приречено прошепотіла Євгенія й розплющила затуманені сльозами очі…

– Ви хто? – хрипким від сну голосом спитала вона, виявивши, що над нею схилилася зовсім не Аніка, а літня жінка, обличчя якої з кожною секундою ставало усе більш похмурішим.

– Хто-хто?! Бабця це моя, само собою! Відьма яка! Та сама, до якої ти просила тебе відвезти, – виринувши з-за спини жінки, повідомила Аніка. – А ти думала хто? Дід піхто?! – реготнула вона.

«Так, точно, просила», – згадала Євгенія. Як згадала і те, що це був лише прийом, щоб дівчинка не зсадила її з возу.

З іншого боку, йти їй, у будь-якому випадку, не було куди, то чому б не до відьми? Тим більше, що вже й іти нікуди не треба. Відьма вже тут.

– Доброго дня, – насторожено зиркнувши на похмуру й явно дуже спантеличену, якщо не стурбовану відьму, привіталася вона.

– Чи добрий? – буркотливо парирувала відьма.

– Для мене ні, зовсім не добрий, – переходячи, наскільки це дозволяли мішки із зерном із лежачого положення у сидяче, заперечливо похитала головою Євгенія.

Втім, і в тому, що усе ще був день, вона теж не була впевнена, оскільки приміщення, в якому відбувалося знайомство з бабкою Аніти, висвітлювалося не сонячним промінням, а магічним світлячком.

Іншими словами, її розбудили не відразу після прибуття, а лише після того, як загнали візок і Зефірку у хлів й щільно зачинили усі двері та вікна.

– М-да-ааа-ам, – похитала головою відьма. – Зробила ти мені подаруночок на день народження, Нюто… – голос, яким це було вимовлено, не залишав жодного сумніву, що «подарунку» від онуки вона зовсім не рада.

– Ба-аа, ну я ж тобі вже казала, що ми її із Зефіркою спершу мало не затоптали! Скажи їй, Зефірко?

– Іго-го-го! Іго-го-го! Фир-фир! – підтвердила слова подруги та, що правда в інтонаціях її іржання, і особливо у пирханні, було деяке зловісне передчуття.

– А потім, я ще й кийком її приклала, – тим часом продовжувала Аніта, – бо за мару прийняла! І невже я могла після цього її, сердегу бідолашну, взяти й залишити на дорозі? Це ж не по-людськи, ба! – уперши руки в боки, докорила вона. – І про жениха її я тобі теж казала! Що ж ми з тобою не жінки? Невже ми з тобою не розуміємо, як це за нелюбим заміжня бути? Це ж такий жах, що хоч у петлю лізь!

– Ми-то з тобою жінки, Нюто, а вона – напівдракон! Це раз! І напівмара – це два!

– Що-що? Шо-шо? – практично одночасно вигукнули Євгенія та Анюта, й практично однаково круглими очима подивилися на відьму.

– Що чула! Шо-шо! – огризнулася не знаюча, що робити відьма, оскільки тепер, коли вона знала, що ця одягнена в шовк та атлас й обвішана, як ялинка шишками, дорогоцінним камінням, юна дракониця вижила тільки тому, що чорні дракони – лише наполовину діти Великої дракониці, а на другу половину вони діти Смертокрилої Владичиці чертогів вічної темряви, їй було щиро шкода нову знайому. – Саме так, нічого тобі не здалося, вона, – кивнула вона на дівчину, що перебувала в абсолютному шоці, – повернулася із-за межі! Причому зовсім недавно. Не далі як сьогодні.

– То він її що? Таки укокошив?! Прям у день весілля! – обурено скинула кулачки дівчисько. – І ще й мабуть тіла намагався позбутися? То-то ти уся така драна! – перевела вона погляд на Євгенію. – Ну злидень! Ну нелюд! А ти взяла повстала й випила його! Так йому і треба, лиходію та нелюдю! Ой і так, – раптом схаменулась вона, – низько кланяюся і дужу дякую, пані Мара, що ти не випила мене, – і вона на повному серйозі низько схилилася перед Євгенією, що нічого не розуміла.

Бабуся наслідувала приклад онучки, і теж схилилася... але не для того, щоб вклонитися, а щоб відважити потиличник онуці!

– Ой-ййиииии! – незважаючи на те, що потиличник був суто символічний, потираючи забите місце, завила Аніка. – Ти чого? – ображено спитала вона у бабки.

– Ти мене взагалі слухаєш, коли я тебе науці відьомської вчу? – запитанням на запитання буркотливо відповіла та.

– Сама ж знаєш, що слухаю! – глянувши вовком на бабку, огризнулася онука, не забувши нагадати: – Чи то не ти мене тільки-но що нахвалювала!

– Я їй про Фому, а вона мені про Єрему! – сплеснула руками бабця. – Одне другому не заважає! Було за що й то похвалила! А наразі, навпаки, хвалити нема за що, проте є за що відважити ляпаса! Я ж тобі тільки учора, як серцем чула, про всяку нежить, включаючи мар, цілісну лекцію прочитала, а ти... – важко зітхнувши, ще раз сплеснула відьма руками.

– А шо я?! Я ж розпізнала, що вона мара! Сама ж сказала! – зиркаючи на бабку спідлоба ображено дивувалася дівчинка.