Глава 13

Глава 13

На відміну від нервового баронета, почувши «Варта! Тримайте її! Врятуйте! Допоможіть! Благаю! Вона... », Євгенія не те, що не підстрибнула, а навіть й вухом не повела. Більш того, вона настільки була зосереджена на цілі, якою була проїжджа дорога, що виднілася вдалині, що не чула взагалі нічого, навіть тупоту вартових за її спиною, що майже вже наздогнали її.

Ще б їм було її не наздогнати! На відміну від неї, на них не висіло кілька центнерів мусліну, шовку та люрексу, а також дорогоцінних металів та каміння. На відміну від неї, їхні рухи не сковувало кілька десятків спідниць. І, нарешті, на відміну від неї, їм не заважав дихати корсет.

На щастя, двоколійна проїжджа дорога була розташована неподалеку від храму, інакше Євгенія точно впала б на пішохідній доріжці, немов загнаний жорстоким господарем кінь.

Про те, що вона робитиме, коли опиниться-таки на дорозі, Євгенія задумалася лише тоді, коли до омріяної мети залишалося усього лише якихось три-чотири метри.

Знайшла про що думати! Можна подумати у неї вибір був, окрім як вийти на дорогу й брати на абордаж першу ж попутку, що їй трапилася!

Навіть якщо попуткою цією виявився старенький стогнучий та ридаючий возок, запряжений такою ж давньою шкапою як і він, що котила його бруківкою усім своїм виглядом показуючи, що їй більш ніж достатньо у якості пасажирки кволої рудоволосої дівчинки років тринадцяти-чотирнадцяти, що сиділа на її облучці.

Євгенія, як ніхто розуміла старенький, стогнучий візок… І навіть ще більш вона розуміла копита стару шкапу, що ледве переставляла копита, але... прагматична й розважлива бізнес леді в ній говорила, що даний транспортний засіб, точніше, його візниця – справжнісінька знахідка для неї. Бо якщо її хто і пошкодує, і не здасть вітчиму, то тільки це дівчисько. Тому, підстрибнувши з останніх сил, вона, недовго думаючи, усією своєю багатоцентнерною вагою завалилася у візок.

Звісно ж, нікому з трьох її кричуща за своєю нахабністю самоврядність не сподобалося.

Візок, у буквальному значенні слова, заскиглив. Й настільки жалібним й протяжним було це скиглення, що за слідом за ним заскиглили також й усі собаки в окрузі. І навіть вовки у лісі.

Стара шкапа, що досі стійко зносила свою тяжку й гірку долю, обурено заіржала і... ні, , на щастя Євгенії, не загальмувала, а понеслася з вражаючою для такої немічі швидкістю!

Але на цьому щастя Євгенії й скінчилося.

В наступну ж секунду, через те, що шкапа понесла з передка на неї впала розгнівана... ні, не худенька дівчинка, а справжнісінька смертоносна ніндзя-черепашка.

У тому сенсі, що дівчисько, анітрохи не вагаючись, вихопило із-під стогу сіна, про всяк випадок, приховану там палицю, добре замахнулося й врізало нахабній пасажирці, що зовсім втратила страх та совість по... ногам. І це Євгенії ще пощастило!

Тому що взагалі-то дівчинка цілилася не по них…

Але затиснута між стіною та мішком з зерном Євгенія, щоб урятуватися від удару по голові, спробувала перейти з пози шавасана[1] у щось середнє між позою халасана[2] й шкереберть. Взагалі-то, згідно її плану під удар повинні були потрапити більш м’які, але при цьому менш стратегічно важливі для життя місця, от тільки вона трошки не встигла й тому у позі «корява берізка» палиця зустрілася з її ногами.

Біль був пекельний, але Євгенія пересилила себе й замість марного «Аааа-йййй! Айайайаай! Йа-йа-йа-йа-й!», що рвався з язика, запевнила: – Я заплачу за проїзд! Заплачу стільки, скільки скажете! Я навіть більше заплачу! Я заплачу так багато, що тобі вистачить і на новий візок, і на нову конячку! Тільки дозволь мені лишитися! Не проганяй, будь ласка! Прошу тебе! – у буквальному значенні слова благала вона.

Ні, смачний поцілунок, яким поцілувала її ноги палиця дівчинки їй зовсім не прийшовся до серця, навпаки, у глибині душі вона була щиро обурена настільки варварськими методами боротьби із «зайцями». І ні, всепрощаючої чи святої Євгенія теж не була, навпаки, її душа криком кричала, вимагаючи помсти. Але, по-перше, її безсердечним та кровожерливим кривдником була дитина, а по-друге, їй потрібна була допомога.

Тут треба зазначити, що якби дівчинка займала більш вигідну позицію для завдання повторного удару, вона б напевно завдала його раніше, ніж її жертва встигла б навіть пікнути, але…

На щастя для Євгенії, поцілунок її ніг з палицею виявився настільки темпераментним й пристрасним, що бідолашне дівчисько від потрясіння не втрималося на ногах і... де стояла, там і сіла. Тобто, на той самий стіг сіна, із-під якого кількома секундами раніше була витягнута на білий світ не вміюча контролювати себе палиця.

– Чур мене, нечиста! – осеніла спочатку себе, а потім й «пасажирку» охоронним знаком дівчинка, симпатичне личко якої було таки заціловане сонцем.

Незважаючи на відчуття повної сюрреалістичності того, що з нею відбувалося, Євгенія закотила очі й пирхнула.

– Ти мені лестиш! – скривившись від болю в забитих ногах криво посміхнулася вона. – Якщо б я була начистою, я б замість того, щоб дозволити тобі переламати мені ноги, зжерла б вже тебе й усе, справі кінець! До речі, а ти не боїшся, що візок перевернеться?

– Ні, – заперечливо замотала головою дівчинка. – Зефірка розумна. Тому й поспішає так додому.

Євгенія полегшено видихнула й, спершись на руки, сіла.

– І довго нам ще до дому? – поцікавилася вона, обережно обмацуючи кістку лівої ноги, оскільки саме на неї припав основний удар.

Кістка начебто була ціла. Тріщини це, щоправда, це не виключало, але, порівняно з переломом чи роздробленою кісткою, тріщина була не дуже великою проблемою.

– Так я тобі й сказала! – пирхнула дівчинка. – Отже, якщо хочеш жити, улепетуй звідси, поки не пізно! А то ж у мене тятько знаєш який! Отакий! – вона розвела руки у сторони, потім взяла в руки палицю, змусивши при цьому напружитися Євгенію, й підняла її вгору. – Коротше, він тебе на одну долоню покладе, а іншою прихлопне! І нема тебе! Зрозуміла?