Глава 12

Глава 12

Євгенії було шкода нещасну жінку, що плакала навзрид, і яка, на відміну від огидного товстуна, вірогідніше за усе, щиро вважала її своєю дочкою, але себе їй було шкода ще більше. Набагато більше.

Надто гарно вона пам’ятала, як товстун спочатку знерухомів її, а потім влив у неї якусь гидоту, після усього одного ковтка якої, вона стала сама на своя.

З цієї причини повести себе благородно, але безглуздо – вона не могла собі дозволити навіть уві сні.

– Нам нема про що говорити! – прийнявши рішення, войовничо заявила вона, оглядаючись при цьому на усі боки, у пошуках надійного шляху до втечі.

І от щастя! Такий таки був! Буквально за кілька десятків кроків від неї був бічний вхід, двері, якого ніби підморгуючи їй, то впускали, то виганяли геть з храму промінчик сонячного світла.

– ЩО-ООО? ЩО ЗНАЧИТЬ НАМ НЕМА ПРО ЩО ГОВОРИТИ?!! – розвертаючись до неї усім корпусом, одночасно ображено й гнівно обурився товстун.

– Що-о? Що вона сказала? Вона сказала, що їм нема про що говорити? Невже вона, й справді, таке сказала? – вторячи йому, прошелестіли храмом шоковані вигуки гостей. – Ах-аааах!.. О-оох!.. – заохкали найвразливіші.

– НЕВДЯЧНА!!! – продовжував патетично голосити товстун, для більшої драматичності закривши руками обличчя. – Я ж тільки для тебе! Усе для тебе! – через товсті долоні почулися дивні звуки, які, мабуть, мали означати ридання. – Я усе робив для тебе! Усе тобі дав! А ти зганьбити мене надумала! НЕВДЯЧНА!!!

– Ах-аааах?.. Ганьба! Яка ганьба! Яка невдячна! – співчутливо промайнуло натовпом.

Що ж до Євгенії, то вона тим часом, незважаючи на неймовірний тягар весільної сукні, зі швидкістю вітру вже летіла до бокового виходу, зносячи при цьому усе, що стояло на шляху до її свободи.

До речі, завдяки товстунові, що відвернув на себе увагу, в основному саме гуркіт й привернув увагу до її втечі.

Першим шум підняв один із служителів храму:

– Та що ж це діється?! – сплеснувши руками риторично поцікавився він, зі сльозами на очах спостерігаючи за мерехтливими у світлі настінних канделябрів осколками гірського кришталю, що встилали тепер кам’яну підлогу. – Ці ж свічники тільки сьогодні замість старих привезли!

– Тікає! Наречена тікає! – підказали йому з натовпу.

Засмучений служка на це лише рукою махнув, най собі тікає! Потрібна вона йому!

А ось Фартеліуса Бореля Маллуїна, звісно ж, звістка ця, м’яко кажучи, дуже зацікавила.

– Як тікає?! – заревів він шаленим ведмедем, миттю забувши про глибокий смуток. – Я їй втечу! – безапеляційно оголосив він й кинувся слідом.

– Хіба що для того, щоб ноги їй переламати, щоб не бігала, там де не треба! – тим часом продовжував розмірковувати служка, що ніяк не міг заспокоїться через розбиті настінні канделябри. – Із задоволенням би! Хоча я й не б’ю жінок. Но за таке! Зовсім же ж новенькі! Тільки сьогодні привезли!

Збитки, звичайно, сплатять, розумів він, от тільки це спеціальне замовлення! І поки нові зроблять Верховний жрець йому усі мозки виїсть.

Думка про те, щоб переламати втікачці ноги, відвідала також і Фартеліуса. От тільки спочатку її ще потрібно було наздогнати.

Почувши рев товстуна, що обіцяв її наздогнати, Євгенія змусила себе бігти ще швидше. Благо, важку діадему з голови вона вже зняла, й, скориставшись прикладом графа Монте-Крісто, кинула її у натовп, щоб відвернути від себе увагу переслідувачів та створити позаду себе хаос. До речі, з цим же завданням непогано справлялося також й дорогоцінне каміння, що відвалювалося від її сукні.

– Геть з дороги! – потрапивши у створений любителями легкої наживи затор, у всю горлянку заволав купець. – Геть з дороги! – заволав він знову, проте на нього, як і вперше, ніхто не звернув уваги. – Та йдіть вже з дороги! Геть! Усі геть! – не витримав він й почав розштовхувати й топтати народ, не звертаючи уваги на те, хто в нього на дорозі.

Він був такий розлючений й настільки рішуче налаштований, що опинись на його шляху навіть табун коней, він і його, мабуть, затоптав би, не помітивши, не те, що якихось там людей. Й тим не менш шансів наздогнати утікачку в нього не було, зрозумів він, як тільки відійшов від шоку, бо йому явно не вистачало швидкості.

Й тому він заревів звіриним риком:

– Ва-аааарта! Тримайте її! – однак тут він згадав про натовп за спиною й, відповідно, про роль дбайливого вітчима і продовжив вже зовсім іншим тоном: – Рятуйте! Допоможіть! Благаю! Вона… – купець хотів сказати «несповна розумом», і сказав би, якби не побачив…

ДІАДЕМУ, ЯКА ОБІЙШЛАСЯ ЙОМУ У ЦІЛИЙ СТАТОК.

Якщо ви подумали, що забута усіма дорогоцінна діадема лежала біля його ніг і нікому не було потрібна, ви дуже помиляєтесь!

Вона просто як раз випала із-за пазухи молоденького баронета, у якого, судячи з того, що він зумів-таки відбити діадему в інших бажаючих, були дуже міцні кулаки. Однак на його превеликий жаль настільки ж міцними нервами він похвалитися не міг. Інакше б, почувши за спиною рев товстуна: «ВА-АААРТА!!!», він не підстрибнув би з переляку й не спіткнувся б на рівному місці. Та ще й так невдало. Хоча, можливо, справа була не тільки в нервах, а в поганій вдачі. Бо інакше звідки б у нього взялися карткові борги? І ось знову, не встигла фортуна повернутися до нього обличчям, як вже наступної ж хвилини розвернулася задом. Та ще й так різко, що від злиття з кам’яною плитою у пристрасному поцілунку, його врятували лише вчасно виставлені вперед руки. За що його напудрений аристократичний носик був їм дуже вдячний.

І усе б нічого, й обійшлося б лише подертими долонями й забулося б через пару днів, от тільки за допомогою однієї з цих рук він ховав під парадним сюртуком... еге ж, її, ту саму діадему, що обійшлася товстуну у цілий статок. Яка хоча й була завойована ним у чесній боротьбі, але усе одно залишалася краденою. І от чого, питається, цій діадемі, не сиділося на місці? Навіщо було тікати? Хіба ж їй погано було? Адже її не десь тримали, а біля самого серця! А вона… виявилася такою ж невдячною, як і її колишня хазяйка!