Глава 11

Глава 11

Того злощасного вечора, сидячи у своєму офісі на самоті за заваленим документами столом, Євгенія знову й знову перебирала у пам’яті те, що сталося кілька хвилин тому в конференц-залі.

Оскільки їх підприємству була терміново потрібна ліквідність, рада директорів у повному складі, у буквальному значенні слова, взяла її у облогу для того, щоб примусити її дати згоду на продаж акцій.

Не те, щоб подібний демарш застав її зненацька... Навпаки після того, як один за одним з розривом у три місяці в повітря злетіли два хімічні заводи її компанії, і в результаті в атмосферу потрапили тони отруйних речовин, що покрили площу в десятки квадратних миль, і після того, як жертвами цього стали не лише співробітники заводів, а й мешканці прилеглих до заводів околиць, вона щодня чекала на щось подібне.

Сімдесят шість загиблих. Сотні людей, які отримали різного ступеня важкості хімічні опіки. Тисячі госпіталізованих із отруєннями. Така ж доля спіткала також і худобу, і місцевих птахів і місцеву рослинність.

Інакше кажучи, трапилося більш ніж достатньо, щоб нанести тяжкий удар по фінансовому добробуту будь-якої компанії.

Але стверджувати, що її компанії загрожує банкрутство, тільки тому що розслідуванням вище описаних незгод зайнялася урядова комісія і банки вимагають додаткових гарантій фінансової стабільності, або негайного погашення кредитів – це вже чистої води манкування фактами!

Вони її, що зовсім за ідіотку тримають? Подумати тільки, вони навіть для неї усі документи підготували! Потрібен був тільки її підпис. І по двадцять п’ять відсотків із носа вирушать на біржу. От тільки її двадцять п’ять відсотків від шістдесяти двох відсотків акцій, не рівня тим десяти, п’яти, трьом й одному відсотку, якими володіли інші директори. Насамперед вже тому, що віддавши двадцять п’ять відсотків від своїх акцій – вона втрачала контрольний пакет акцій.

Євгенія розуміла страхи та побоювання своїх директорів. Які отримали свої акції не у спадок і не за гарні очі, а заробили тяжкою працею. Розуміла вона також і те, що їхні акції без її двадцяти п’яти відсотків нікому не потрібні. Точніше, вони не потрібні тому, хто затіяв цю гру. І хто готовий заплатити за її акції дуже добрі гроші.

От тільки не дочекається!

Губи її стиснулися в пряму, вперту лінію. Погляд її знову перемістився на документи з грифом «ЄВГЕНІЇ МАРТИНОВОЇ КОНФІДЕНЦІЙНО, В ОДНОМУ ЕКЗЕМПЛЯРІ».

Це був звіт найнятого нею міжнародного детективного агентства. Вона отримала його прямо перед нарадою і тому встигла переглянути лише мимохіть. Але й цього мимохіть їй більш ніж вистачило, щоб зрозуміти: у звіті містяться відповіді, якщо не на всі її питання щодо природи вищезгаданих вибухів на хімічних заводах, то безперечно на більшу їх частину.

Розуміючи, що читання їй вистачить на всю ніч, а тому було б непогано розміститися комфортніше, Євгенія перемістилася разом із документами на диван, скинула з себе туфлі, зручніше сперлася на подушки, й заглибилася у читання.

Точніше, спробувала заглибитися, тому що буквально через хвилину двері до її кабінету відчинилися і на порозі з’явилася її особистий секретар-референт. Це була літня жінка, найнята ще її матір’ю, але усе ще дуже енергійна, і, що найголовніше, вона дуже добре знала свою справу.

– Господи, Лідо, вибачте! Я зовсім про вас забула! – сполохалася вона, відірвавши погляд від документів.

– А я про тебе ні! – з усмішкою відповіла жінка. – Я замовила тобі машину. І вона на тебе вже чекає. Отже бери свої документи й чеши додому. Якщо не заради себе, то заради мене. Ти ж знаєш, як я не люблю залишати тебе одну в офісі. Я вже мовчу про те, що ти тут вже майже цілу добу знаходишся.

Враховуючи, що звіт про результати розслідування з тим же самим успіхом, й однозначно більшим комфортом, можна було б продовжити вивчати і вдома, пропозиція турботливої жінки здалася Євгенії більш ніж розумною.

Прийомна порадувала затишним, приглушеним світлом, а ось тиша, така невластива будівлі бізнес-центру, навпаки, насторожувала. Судячи з того, що повідомляла кнопка-індикатор на панелі керування, Ліда подбала не лише про машину, а й про те, щоб викликати ліфт.

Залишалося лише натиснути кнопку і, минувши, його стулки, що негайно роз’їхалися у різні боки, увійти в кабіну. Що зайнята обдумуванням щойно прочитаного Євгенія машинально і зробила...

Як не глибоко Євгенія була занурена у далекі від ліфта думки, те, що з ним щось не те, вона зрозуміла відразу ж, щойно її нога не знайшла під собою звичної опори.

От тільки зробити вона вже нічого не могла. Бо з чим-чим, а з силою земного тяжіння не посперечаєшся.

От якби вона вміла літати, то тоді, так, посперечалася б.

Саме ця думка, що не мала ніякої практичної користі, чомусь була першою, як тільки вона зрозуміла, що летить вниз з вісімдесят сьомого поверху і шансів на те, щоб вижити при падінні з такої висоти в неї немає.

Наступна думка була про те, кому ж з її Ради директорів так не терпілося її позбутися?

Вона не була наївною. Розуміла, що її обов’язково постараються позбутися. Ось тільки не чекала, що це станеться так скоро. Думала, що вона ще точно має тиждень, а то й два. Була впевнена, що, перш ніж наважитися на вбивство, її спробують умовити. І навіть чекала на це, бо це дало б їй розуміння, хто в її Раді директорів був ведучим, а хто – послідовником.

Вважала себе найрозумнішою, ага! Впевнена була, що усе врахувала та усіх прорахувала, ага! Причому аж настільки, що навіть під ноги не вважала за потрібне дивитися! Ну от тримай тепер смертельний подаруночок, щоб не зазнавалася!

Євгенія була така зла на себе, що їй зовсім не було страшно. Настільки зла, що, на відміну від Едженії, те, що з її падінням відбувається щось не зовсім природне, вона не помітила доти... це надприродне не постало перед її здивованим поглядом з рекламним оголошенням в руках:

«Віддам крила у добрі руки! Крила нові. Жодного разу невикористані. Додаються довічна гарантія та драконяча іпостась».