Глава 10

Глава 10

Що ж, якщо Великій дракониці немає до неї ніякого діла, рішення доведеться приймати самій.

І глянувши на вікно, Едженія його прийняла.

Бігти! Бігти куди-небудь! Головне звідси! З цього будинку, в якому її знову напоять зіллям підпорядкування й віддадуть заміж за дракона, який її зневажає! Вона можливо й напівкровка. Але і в неї теж є гордість та повага до себе!

І саме в цей момент пролунав стукіт у двері.

У тому, що це ніяк не могла бути Велика мати дракониця Едженія не сумнівалася й тому спочатку наклала на двері заклинання нерухомості і лише потім поцікавилася:

– Хто там?

– Леді Едженія, ми прийшли, щоб допомогти вам одягнутися, а також зробити зачіску та макіяж! – повідомили із-за дверей.

– У таку рань? – навмисне протяжно позіхаючи, поцікавилася дівчина, судорожно-рваними рухами натягуючи на себе костюм для полювання. – Ідіть геть! Я спати хочу! –відповіла вона.

– Але ж леді Едженія? Але ваша матінка нам наказала! – З наголосом на останнє слово, заперечили за дверима.

– Ось і йдіть до неї! – примхливо розпорядилася Едженія, витрушуючи свої коштовності зі скриньки в сумку. – А мені дайте ще поспати! – додала вона, кинувшись до вікна. Сумка була важкувата, але й долю, що чекала на втікачку, теж не можна було назвати легкою, особливо якщо вона втече без копійки за душею.

– Найгірший ранок у всьому моєму житті! І ніч! І останні два місяці! – бурмотіла Едженія собі під ніс, вилазячи з вікна, щиро сподіваючись при цьому, що у таку рань сплять не тільки нормальні, а й ненормальні люди, й отже її втеча пройде непоміченою хоча б до певного часу.

Спочатку на вулиці з’явилася її п’ята точка, потім набита коштовностями важка сумка і тільки після цього її рішуче тіло й голова, яка, нажаль, дуже погано тямила.

До речі, саме тому, що голова погано тямила, вона й дозволила Едженії, яка, по-перше, боялася висоти до нудоти та кіл перед очима, а, по-друге, у принципі, не була схильна до авантюризму та легковажності, вилізти у вікно!

Однак останні кілька місяців ця голова так довго пробула у відключенні, що вже не довіряла сама собі, і тому довірилася серцю, яке говорило їй, що тікаючи з весілля, вони не тільки рятують себе, а й своїх рідних.

Тому Едженія пихкала, боялася, але вперто переставляючи ноги, рухалася дрібними кроками вздовж кам’яного уступу у напрямку ринви, намагаючись при цьому не думати про те, що один її неправильний рух і вона впаде вниз.

Впавши з висоти другого поверху, убитися вона навряд чи вбилася б. А от зламати ногу чи руку – легко. При цьому не факт, що було б або-або, настільки ж легко могло бути і те і інше, та ще й у подвійному розмірі. Тому, незважаючи на пристрасне бажання бігти якнайшвидше, і якнайдалі, рухалася Едженія дуже обережно. І відповідно дуже повільно.

Занадто повільно, як скоро з’ясувалося.

До ринви залишалося усього якихось пару кроків, проте зробити їх Едженії так і не вдалося.

Вона тільки-но встигла порадіти, що найскладніша частина її шляху позаду, як раптом з тріском відчинилися стулки вікна її кімнати.

Від несподіванки Едженія здригнулася усім тілом й мимоволі обернулася.

З віконного отвору на неї невдоволено дивилися її вітчим і мати. Точніше, мати дивилася, а явно розлючений вітчим, крім того, що дивився, ще й волав на усю горлянку:

– Ану стояти!

Едженія й рада була б стояти, але вона вже летіла униз.

Ні, вона не стрибнула. Вона просто надто різко обернулася на тріск відчиненого вікна, оступилася, й, не зумівши втримати рівновагу, звалилася униз, піддавшись силі тяжіння землі.

Два поверхи. Це багато чи мало?

Для того, щоб приземлитися абсолютно неушкодженою, мабуть забагато. Для того, щоб зламати ногу чи руку, як вже було сказано вище, достатньо. А ось для того, щоб встигнути усвідомити своє падіння, – однозначно мало.

Ті, хто падав з висоти шести чи семи метрів – не дадуть збрехати. Підтвердять, що при несподіваному падінні швидкість польоту під впливом сил гравітації випереджає швидкість усвідомлення того, що відбувається. Звісно ж, усьому виною шок. Але так вже влаштована людина. Якщо з нею трапляється щось одночасно раптове й непередбачене, їй потрібен час на те, щоб прийти до тями.

От і Едженії теж на те, щоб прийти до тями, знадобився час. Саме тому вона не відразу зрозуміла, що її політ трохи затягнувся. Не те, щоб вона особливо поспішала зламати собі руку або ногу, або і перше, і друге разом, просто її здивував сам факт.

Начебто, за її підрахунками, вона мала б вже долетіти. Але чомусь ще не долетіла. І нічого не... Про те, що саме ще не сталося, думати не хотілося, щоб раптом не накаркати.

– Тьху-тьху! – поплювала вона, через ліве плече, щоб не наврочити. Для чого злегка повернула голову паралельно цьому самому плечу і, як результат, подивилася вліво й, зустрілась віч-на-віч з увінчаної закругленими баранячими рогами жахливою лускатою мордою…

– Чур мене! Велика Мати Дракониця захисти та допоможи! – ошаліло видихнула вона.

– Треба ж впізнала, а я боялася, що не впізнаєш, – привітала її  луската морда.

– Впізнала? А хіба ми знайомі? – уточнила Едженія.

– Очно ні, але ти мене знаєш! – благодушно відповіли їй й назвалися: – Я – Велика Мати Дракониця!

– Велика Мати Дракониця? – ошелешено перепитала дівчина, розглядаючи істоту розмірами з горгулю, що прикрашала дах її дома й одночасно спрямовувала через свою пащу стоки дощової води у ринву. Тієї самої, до речі, ринви, до якої вона, ох і ах, так і не дісталася.

Мордочка істоти теж разюче нагадувала морду тієї ж горгульї. Як, втім, і два заокруглені роги ближче до маківки, а також маленькі нетопірячі крильця за спиною і навіть увінчаний скорпіоновим жалом довгий хвіст.

– Еге ж! – підтвердила інтенсивним кивком та впевненим словом істота. – Отже, говори що треба? Навіщо кликала?

– Втекти хотіла, – як на духу випалила Едженія, миттєво забувши, про дивну зовнішність Великої Матері Дракониці.