Глава 9

Глава 9

Підслуховуючи цю розмову, що була воістину протверезною, оскільки позбавляла її не тільки ілюзій, а й надій, Едженія не раз поривалася вломитися у кабінет, щоб запросити пояснень. Але, на щастя, щоразу встигала зупинити свою руку, перш ніж та торкалася дверної ручки.

Щоб заглушити полум’я праведного гніву в її грудях, Едженія щоразу робила глибокий вдих. Потім настільки ж глибокий видих, який вона зусиллям волі намагалася якнайдовше розтягнути у часі. В ідеалі було б – на вічність, але вже як виходило, так і виходило. Тим паче, що виходило не так вже й погано: Вона більше не жила в ідеальному світі рожевих фантазій. Вона повернулася до реального світу.

«Крім того, чого вона доб’ється, увірвавшись до кабінету і заявивши, що вона усе чула? – запитувала вона себе, в черговий раз застигаючи з занесеною для натискання на дверну ручку рукою. І сама ж собі й відповідала: – Найімовірніше за усе, нічого. Нічого, окрім жаху в очах матері та її сліз».

Вона ж не дурна: з самого початку розуміла, що Великий король нізащо не дозволить своєму єдиному синові одружитися з напівкровкою, у якої навіть титулу немає.

Ще як розуміла!

От тільки… поряд з Кінветом щастя здавалося таким близьким, очевидним та безперечним, що вона дозволила собі повірити в мрію. Та й як було не повірити, якщо Кінвет сам її про це просив.

Просив повірити йому. Просив не сумніватися у ньому.

І інтуїція, якій Едженія завжди довіряла, оскільки вона її ніколи не підводила, говорила їй, що її коханий абсолютно й безапеляційно вірить у те, що ніхто, ніщо й ніколи їх не розлучить, оскільки він цього не допустить!

І будь на це його воля. Він би і не допустив. У цьому Едженія не сумнівалася. Як не сумнівалася вона і в тому, що воля була не його. А його батька. Великого короля об’єднаних драконячих земель.

І вона це завжди знала.

Знала, ще до тієї злощасної ночі, коли мучена поганими передчуттями проверталася в ліжку майже до ранку. Знала вона і те, що найсвітліший герцог Адамант Вестгейєрський з’явився в будинок її вітчима зовсім не для того, щоб передати їй листа від Кінвета, а для чогось зовсім іншого, що не обіцяло їй нічого хорошого.

Вона знала. Знала від самого початку. Але воліла закривати на це знання очі.

І вітчим, і мати це розуміли. Дуже добре розуміли, тому що ні раз і навіть ні два або три рази намагалися з нею поговорити. Намагалися делікатно та м’яко пояснити їй, що вона не рівня спадкоємцю престолу. І вона у відповідь завжди запевняла їх, що чудово це знає.

– От тільки… – зі щасливою усмішкою додавала вона одразу, – сам спадкоємець престолу вважає інакше. А тому усі питання до нього!

Яка ж вона була наївна та самовпевнена! Адже ж вона передчувала… І тим не менш… Була впевнена, що їх кохання з Кінветом особливе. Настільки особливе, що навіть Великий король йому поступиться. Наївна дурепа! Якій жодного разу навіть й на думку не спало те, що Великий король може просто її позбутися.

Фізично.

Була Едженія – була проблема. Нема Едженії – нема проблеми.

Отже хіба могла вона звинувачувати вітчима й матір у тому, що вони намагалися її захистити від власної наївності та самовпевненості? Хіба ж могла вона їх звинувачувати у тому, що вони намагалися зберегти їй життя?

– Ти правий, – між тим говорили її мати. – Жені не погодиться на шлюб ні з ким іншим. Принаймні, доки Його Високість Кінвет сам особисто не скаже їй, що вона йому більше не потрібна. Ось тільки, як тільки вона… – голос нещасної матері зірвався на ридання. – Ти маєш рацію, іншого вибору, окрім як видати її завтра заміж за Натаніеля Брієна фон дер Аргент – у нас немає, – твердо промовила вона і, судячи зі звуку кроків, рішуче вирушила на вихід.

Едженія зробила крок назад, розвернулась й стрілою помчала коридором.

Влетівши у свою кімнату, щоб мати не здогадалася, що вона не спала, а шастала по хаті, дівчина не зачинила, а лише причинила двері. Слідом за чим, ні секунди не гаючись, пірнула у ліжко.

Ледве встигла сховатися під ковдрою й перевести дух, як двері її кімнати рипнули.

Щоб, не дай боги, не викликати жодних підозр у тому, що вона давно й безтурботно спить, Едженія не просто заплющила очі, а ще й ткнулася обличчям у подушку.

– Пробач мені, дівчинко моя, – присівши на край ліжка й погладивши її по голові, схлипнувши, попросила мати. – Вибач за те, що не знайшла іншого способу зберегти тобі життя. Хоча боги бачать, я намагалася.

Сказавши це, Гортензія Тенебріс Шелеріспе Борель Маллуїн поцілувала дочку в лоба й покинула її кімнату.

Як тільки Едженія почула звук зачинених вхідних дверей, з її губ зірвався одночасно й стогін нестерпного болю, і зітхання полегшення

Нарешті одна. І вільна розпоряджатися собою хоча б якийсь час. Вільна почуватися зовсім нещасною. Вільна лежати, скрючившись, на своєму ліжку, оплакуючи свою гірку долю. Вільна від зілля.

Вперше, за останні кілька тижнів вона, здається, була абсолютно вільною від отупляючої дії зілля! І це означало, що вона вперше за довгий час могла вільно думати.

Підкоряючись неусвідомленому пориву, Едженія схопилася з ліжка, щоб подивитися на себе в дзеркало.

Вона хотіла побачити себе, щоб побачити свої очі й переконатися, що вони більше не порожні.

Будь-які, але тільки не порожні!

Необережно побажала вона. Дуже необережно.

Бо з мертвенно-блідого обличчя на неї з-під важких, опухлих повік дивилися червоні, як у вампіра очі, що горіли непохитною рішучістю.

Рішучістю у тому, що вона більше нізащо навіть і краплі в рот не візьме мерзенного зілля!

Ніколи! Нізащо! Краще вже померти! Безапеляційно вирішила Едженія. І заміж за цього невідомого мені Натаніеля Брієн фон дер Аргент теж нізащо не піду!

Вона не тримала зла ні на матір, ні на вітчима. Більше того, вона розуміла їх. Але пробачити їх вона не могла…

– Краще смерть, ніж таке життя! – тепер вже не просто подумала, а вголос заявила вона.