Глава 8

Глава 8

Тиждень йшов за тижнем і ось вже і місяць пройшов, і вже другий майже закінчувався, а Кінвет, який відправився битися з гарпіями, усе не повертався.

І якби тільки це. Але і листів теж більше не було.

Незважаючи на погані передчуття, що її мучили, перші два тижні Едженія заспокоювала себе тим, що південні кордони не тільки далеко, але й шлях до них,  по-перше, не легкий, по-друге, дуже небезпечний, отже було б навіть дивно, якби Кінвет спеціально заради її спокою ганяв до неї вестового з любовними листами.

Однак вже третього тижня це пояснення перестало її заспокоювати, і вона почала усе більше й більше впадати у дивну апатію.

Якій дуже сприяв постійний головний біль. Не сказати, щоб сильний. За великим рахунком, це був навіть й не біль, а дивне відчуття, немовбито її голова була закута у важкий залізний обруч. Однак у порівнянні зі справжнім залізним обручем, цей спати їй не заважав, а от зосередитися більше, ніж на кілька секунд – дуже. Варто було Едженії тільки взяти в руки книгу й прочитати кілька рядків, як обруч, наче стискався навколо її голови. Те саме відбувалося, як тільки вона намагалася задуматися про щось серйозніше, ніж, що їй сьогодні надіти або що вона хоче на сніданок, обід чи вечерю.

Окрім цього, щоразу, як тільки приходив головний біль, Едженія завжди відчувала нібито усе, що відбувається навколо неї, відбувається не з нею, а з кимось іншим. Наче хтось інший позичив її тіло і тепер користувався їм замість неї. У тієї, що взяла її тіло в борг, були її манери, її жести, її хода, її голос, але думки й прагнення були зовсім іншими. Ця інша чим далі, тим менше хотіла від життя. Вона дедалі менше мріяла. Її дедалі менше цікавило, що з нею буде далі. Її усе менше й менше цікавило, чи повернеться до неї Кінвет.

І від дивної хвороби цієї не допомагали ні настої, ні лікарські зілля, ні заклинання.

Вітчим, що раптом перейнявся до падчерки прямо таки справжнісінькою батьківською любов’ю, не шкодував грошей на лікарів, але вони лише розводили руками.

Не допомогли ні зілля, ні цілющі грязьові ванни, ні сосновий ліс, ні гірське повітря, ні море.

Щоб лікарі не робили, щоб не радили, нічого не допомагало. Окрім, хіба що, повного й абсолютного байдикування.

Спочатку Едженія ненавиділа цей стан чавунної голови, і просто дочекатися не могла тих кількох ранкових годин, коли в її голові «світлішало». Коли вона нарешті становилась собою. Такою, як раніше. Чи майже такою, як раніше.

Едженія намагалася прокидатися раніше. І часом прокидалася навіть зарано. Тоді вона просто лежала і чекала на просвітлення в думках.

Проте, що далі, то періоди просвітлення ставали дедалі коротшими, доки не стали аж такими закороткими, що Едженія втратила надію…

Розуміючи, що вона повільно, але впевнено перетворюється на зовсім безмозку істоту, яка нічим не цікавиться, ні до чого не прагне, вона, навпаки, стала щиро ненавидіти свої періоди просвітлення.

Вона не хотіла знати, на що вона перетворюється! Це було надто болісно усвідомлювати. Настільки болісно, що їй хотілося померти…

Померти, перш ніж її тіло остаточно займе та інша. Померти, перш ніж їй доведеться одружитися з тим, кого для неї вибрав вітчим. Померти, перш ніж вона зрадить Кінвета. Померти, перш ніж він дізнається, на що вона перетворилася...

Будь вона круглою сиротою. Вона обірвала б своє життя у ту ж хвилину, як тільки її вперше відвідала ця думка. Але вона мала люблячу матір, яку Едженія теж дуже любила.

Можливо, якби Едженія була більш егоїстичною, її б це не зупинило. Але Едженія була з тих, для кого щастя рідних та любимих нею людей було вище за власне. Тим більше, що вона була єдиною дочкою.

Так, у матері був ще вітчим. І швидше за все в неї та вітчима ще будуть діти.

Але знову ж таки вітчим витратив на неї стільки грошей, що майже розорився. Він так про неї дбав. Він стільки для неї зробив. І усе, що він просив натомість – це постояти кілька хвилин біля вівтаря з невідомим їй лордом, який закохався в неї до нестями з першого ж погляду. Хіба ж могла вона відмовити йому у такій дрібниці? Тим більше, що тій іншій було однаково, за кого виходити заміж.

Як не байдужа Едженія була до того, що з нею відбувається, але усе ж таки увечері напередодні вінчання їй шматок у горло не ліз, а вночі вона так і не змогла заснути…

Зрештою, втомившись безглуздо перевертатися з одного боку на інший, вона поступилася-таки почуттю голоду, що усе більш й більш голосно заявляв про себе, встала з ліжка й, створивши заклинанням маленький світлячок, вирушила на кухню перекусити...

Проте тільки-но вона ступила за межі своєї кімнати, як раптом почула знайоме квапливе перестукування каблучків.

Що змусило Едженію пірнути назад у свою кімнату, натомість тому, щоб поспішити назустріч цьому з дитинства добре знайомому їй перестукуванню каблучків, й запропонувати матері спуститися на кухню разом, вона не знала. Просто раптом пірнула й усе. Принаймні так їй вважалося.

Насправді ж усе пояснювалося просто. Так і не доторкнувшись до вечері, вона пропустила підмішану їй в їжу вечірню дозу зілля. Будь-якого іншого дня, це не зійшло б їй з рук, і її змусили б, наприклад, випити чи то молока, чи то соку або якусь корисну мікстуру. Однак саме в цей вечір її мати і вітчим, як і всі навколо, були настільки заклопотані підготовкою до весільних урочистостей, що зовсім забули про необхідність простежити за тим, чи прийняла Едженія чергову дозу зілля, чи ні.

Заради справедливості треба відзначити, що до того вечора Едженія ніколи не відмовлялася від їжі, тому особливого надзору за нею не було. Крім того, з дією зілля, що вселяло в неї апатію, в протидію вступила також й підвищена нервова напруга. Чого ні вітчим, ні мати передбачити не могли, бо раніше вони не мали справи з зіллям, що викликає апатію.  

Цок-цок, цок-цок, цок-цок. Простукали повз Едженії каблучки матері.