Глава 7.2

Що, тим не менш, не заважало йому КАТЕГОРИЧНО не розуміти Біргітту Станфорд Рінгер, до якої він як тільки не підкочував і зі словами, і з квітами, і з подарунками, і з нагородами, але кожен раз його очікував лише… облом!

Ну от що ще їй треба? Точніше, хто? Хто може бути кращим за нього? За Великого короля?

Який до того ж, ще й не старий, і непотворний! А навпаки, дуже й дуже гарний. І на обличчя, і фігурою Велика дракониця його не образила. Настільки причому не образила, що навіть не будь він королем, за ним би усе одно натовпи бігали! Він це точно знає, бо перевіряв по молодості, щоб самоствердиться: вирушав інкогніто, так би мовити, у люди. І…

Жодна не відмовила!

Жодна не відмовила ні молодому офіцеру, ні мандрівному музикантові, ні дрібному купцю, ні учню мага, ні учневі коваля.

А ця відмовила ВЕЛИКОМУ КОРОЛЮ! І не раз. І навіть не двічі.

Ні, прямо він, звичайно ж, нічого Біргітті не пропонував. АЛЕ!!! Досі УСІ ДО ЄДИНОЇ інші жінки УСІ його непрямі пропозиції ЗАВЖДИ розуміли правильно.

А НЕ РОЗУМІЛА!

Він їй титул подарував, а вона не зрозуміла! Він їй цілий бойовий факультет подарував! А вона знову не зрозуміла! Він її перед своїм братом захищав, виставляючи себе закоханим дурнем – а вона усе одно НЕ ЗРОЗУМІЛА!!!

Ось що? Що, питається, ЩО ЩЕ їй треба?! ЩО ЩЕ він повинен для неї зробити, щоб ВОНА ЗРОЗУМІЛА? Не одруження же ж відразу запропонувати? Чи може?.. Це «чи може» так напружило Великого короля, що він навіть злитися перестав.

– Біргітта ж – провидиця! Невже вона щось знає? Знає щось таке, що не дозволяє їй піддатися своїм почуттям і відповісти мені взаємністю?

Як це не дивно, але ця думка заспокоїла Його Величність. І навіть, можна сказати, сподобалася. Принаймні думка про те, що красуня щось таке знає, що її від нього відлякує подобалася Великому королю набагато більше, ніж думка, що неприступна красуня до нього просто абсолютно байдужа.

– Ні, не може вона бути до мене байдужою! – вирішив великий король і розслабився…

Чим відразу ж скористалася п’ята, що привернути до себе хазяйську увагу. Відчувши, що в нього свербить п’ята, Великий король стягнув чоботи й, почесавши п’яту, замилувався шкарпетками…

Його двір здригнувся б від жаху, дізнайся він, ЩО САМЕ їхній король ховає у своїх чоботях й під своїм розкішним одягом. А його особистий стиліст взагалі покінчив би життя самогубством.

Правий носок Великого короля був яскраво червоним в отруйно зелену смужку. І такою ж була його натільна сорочка.

Лівий був яскраво блакитним у чорний горошок. І такими ж були сімейні труси Великого короля.

Саме так! Він був тим ще – бунтарем!

Великий король іронічно посміхнувся:

– Знав би хто, наскільки сильно я собі не належу, не повірив би!

Але навіть у цьому Кінварх лукавив.

І шкарпетки, і труси, і інша білизна кольорів аля «вирви очі» були не тільки проявом бунтарства, а й страховкою на випадок ментального сканування. Вони були тією, «великою» таємницею Великого короля, яку, у разі злому його ментального захисту, встигли б взнати вороги, поки його придворні маги відновлювали б пробій у захисті.

Ось така вона тяжка монарша доля: завжди треба бути насторожі. Тому що вороги корони ніколи не сплять, вони тільки й чекають слушного моменту, щоб завдати чергового удару.

Щиро співчуваючи собі, Великий король важко зітхнув.

Заради справедливості, слід зазначити, що жаліти себе було зовсім нехарактерно для Його Величності. Просто останній напад на нього був надто великим та гарячим привітом від Кістлявої, щоб його можна було легко забути. Ні, звичайно ж, якби прекрасна Біргітта не корчила б з себе міс Неприступність й допомогла Великому королеві впоратися із нічними кошмарами, він би вже й думати забув про те, що цього разу смерть пройшла зовсім поряд. Але вона безсердечна – корчила.

Й тому Його Величність був змушений страждати... і від підступів ворогів, і від нічних кошмарів, і від нерозділеного кохання, і від закидонів власного сина, який, це ж треба, вирішив, що йому ніхто не указ і що, якщо він вирішив одружитися невідомо з ким, то саме так він і зробить!

«Змовилися вони усі, чи що?!» – подумки обурився Його Величність. Після чого, поставивши лікоть на підлокітник, підпер пальцями лоба й знову зітхнув.

І саме на цьому черговому його тяжкому зітханні й застав його бастард, що увійшов без стуку.

– І чого це ти, братик мій, аж так не веселий, що навіть вінценосну головушку свою повісив? – насмішкувато поцікавився Адамант.

Великий король на це лише скривився та махнув рукою.

– Краще розкажи, як усе пройшло? Купець погодився на нашу пропозицію?

– А то… – усміхнувся найсвітліший герцог. – Ти б його бачив, та він мало не на вухах танцював від щастя! Він же ж не дурень, розуміє, що шлюб, укладений проти волі короля, поки цей самий король ще живий, йому особисто ніяких дивідендів не принесе. А в нього борги, бо представити дівчину до королівського двору – навіть зі зв’язками у вищому суспільстві – це дуже дороге задоволення, а без зав’язків – й поготів, цілий статок.

– Що ж, – кивнув Його Величність. – Значить, тепер, головне, щоб юний герцог не заартачився й не...

– Не заартачиться, – недослухавши брата, впевнено констатував Найсвітліший герцог. – Не в тому він положенні, щоб артачитися. Те, що він не брав участі у змові, а особисто я в цьому дуже сумніваюся, не скасовує того факту, що він – син змовника! Як не скасовує і того, що син та батько були дуже близькі. З чого виходить, що наш юний герцог апріорі не може бути ні до чого! Просто ми не змогли цього довести. А тому нехай радіє, що відбувся лише висилкою та обтяженням у вигляді молодої дружини. Навіть якщо він не до чого, він усе одно має бути щасливим, що йому надали можливість довести свою вірність Короні, послуживши її процвітанню! – проголосив він.

Його Величність посміхнувся й вкотре за останні кілька годин зітхнув.