Глава 7.1

Глава 7

Ледве за падчеркою зачинилися двері, господар кабінету одночасно догідливим, захопленим й змовницьким голосом швидше стверджувально, ніж запитливо поцікавився у Найсвітлішого герцога:

– Ви підмінили листа?

Адамант Вестгейєрський здивовано округлив очі.

– Фартеліус Борель Маллуїн, як ви могли таке про мене подумати?! Як ви могли подумати, що я міг підмінити документ! Причому не якийсь там документа, а документ, довірений мені сином мого Короля! Ви мене взагалі за кого приймаєте? – з абсолютно щирим обуренням у голосі грізно запитав він. Слідом за чим, майже урочисто додав: – Лист найсправжнісінький!!!

– Звичайно ж, звичайно ж! Звичайно ж, лист справжнісінький! – часто-часто закивавши головою, змовницьки підморгнувши, запевнив Фартеліус.

– Боюся, ви не зрозуміли, мене шановний, – крижаним тоном відчеканив Адамант. – Лист, який я передав вашій падчерці – справжнісінький від першого до останнього слова і, наскільки я знаю наміри Його Високості, у нашій з вами справі він нам нічим не допоможе.

Фартеліус Борель Маллуїн здивовано подивився на свого високого гостя:

– Але ж ви сказали… Але ж я думав, що ви… – прийнявся лабузнитися він.

– Що я зроблю за вас усю роботу? – посміхнувся Адамант. – Причому ні якусь, а найбільш брудну та невдячну її частину? І навіщо тоді, дозвольте запитати, мені потрібні ви? – при цих словах усмішка герцога перетворилася на оскал. – Винятково для моральної підтримки? – уїдливо поцікавився він.

– Перепрошую, мілорде, але, боюся, я вас не розумію… – заляпав сальними очима товстун. – Ви сказали, що допоможете мені…

Герцог Вестгейєрський кивнув головою.

– І я допоможу. Саме допоможу, а не зроблю за вас всю роботу, – промовив він, дістаючи з просторої кишені скриньку. – По-перше, я допоможу вам тим, що забезпечу відсутність Його Високості у столиці протягом двох місяців, як мінімум. По-друге, я допоможу вам ось цим, – простяг він скриньку. – Тут усередині зілля, яким я пообіцяв вас забезпечити. Зілля, за допомогою якого ви зможете королювати вашу падчерку, – пояснив він. – Усе інше на вас.

– Але ж, мілорде, я просто хотів сказати, що за допомогою підробленого листа переконати Едженію в тому, що вона більше не потрібна Його Високості було б набагато простіше! – незважаючи на жах перед гостем, усе ж таки озвучив свої міркування господар кабінету.

Адамант Вестгейєрський, закотивши очі до гори, цокнув язиком й похитав головою.

– Гаразд, поясню ще раз! – роздратовано прокоментував він. – Ви маєте на увазі, вам було б легше? Шановний, ви применшуєте! Ви мені в принципі тоді б не знадобилися! Як, втім, і фальшивий лист! Повірте мені на слово, якщо б я захотів, я знайшов би спосіб позбутися не тільки вашої падчерки або вас, а будь-кого, кому не пощастило б опинитися на моєму шляху! Але я не хочу. Не хочу бруднити руки. Вірите?

– Вірю, – часто закивав різко зблідлий Фартеліус.

– Ніщо! Абсолютно ніщо не повинно вказувати на те, що я маю хоча б якесь відношення до свадьби вашої падчерки та герцога Брієн фон дер Аргент. Ось чому я пропоную вам спадковий баронський титул! Ось за що, ви отримаєте від мене торгові преференції та маєток на березі моря. Тепер, я сподіваюсь, вам ясно дорогенький, навіщо мені ви і усі ці клопоти?

– Я усе зрозумів, – часто закивав купець. – Усе зрозумів. Усе зрозумів. Усе зроблю сам. Усе зроблю сам. І зроблю у самому найкращому вигляді! Можете на мене покластися!

– Я в цьому не сумніваюся, друже мій Фартеліус. Я в цьому не сумніваюся, – кивнувши на праве зап’ястя купця, на якому виднілася ще не встигла вбратися в шкіру руна клятви абсолютної відданості, зі зміїною усмішкою промовив бастард королівської крові, який більш ніж справедливо вважався найстрашнішим драконом у всьому Великому драконячому королівстві.

Після чого пославшись на зайнятість, найстрашніший дракон королівства спішно покинув будинок свого нового раба.

Ні, світлий герцог нікуди не запізнювався, просто йому до блювотних позивів остогидла компанія улесливо усміхненого, спітнілого й тремтячого від страху купчишки.

Мокриця. Ось кого йому нагадав цей мерзенний чоловічок. Слизька тварюка, що викликає до себе тільки одне почуття – огиду. Оскільки мокриця харчується виключно гниллю, то це членистоноге, як і цей купчишка, скоріше корисна, ніж шкідлива тварюка, але ж до того огидна, що на неї просто не можливо було дивитися без здригання.

Адамант Вестгейєрський ніколи не вважав себе ні благородним, ні чистоплюєм. Більш того, на відміну від більшості владолюбців, він не займався самообманом і ніколи не вважав себе тим, єдиним, хто здатний забезпечити процвітання королівства. Він завжди був чесним сам з собою і тому чітко знав, що влада була йому потрібна, перш за все, для того, щоб ніхто й ніколи більше не наважився сказати йому, що він чогось там недостойний!

Саме заради цього, заради того, щоб його гордість та гідність ніколи більше не постраждали, а зовсім не заради процвітання королівства, він був готовий вбивати, інтригувати та зраджувати.

І з цієї ж причини він завжди зневажав тих, хто готовий був принижатися й повзати на колінах заради грошей та титулу.

Чекаючи на свого радника та брата, Великий драконів король Кінварх сумував у своїх апартаментах. І робив він це не тільки з чималим комфортом, але й з великим задоволенням: відкинувшись у створеному спеціально на його замовлення масажному кріслі, він, поклавши ноги на інкрустований золотом, рубінами, сапфірами та смарагдами журнальний столик, мріяв… про неприступну красуню леді Біргітту Станфорд Рінгер.

А що ще йому залишалося? Якщо нічого іншого щодо неї він, на даний момент часу, дозволити собі не міг.

Ні, він, звісно ж, міг би наказати. Усе-ж-таки він король.

Але, по-перше, він надто її поважав. Не кажучи вже про те, що він завдячував їй життям. По-друге, він точно знав, що Біргітта Станфорд Рінгер цьому наказу усе одно не підкориться. По-третє, він ніколи б не дозволив собі опуститися до такої ницості.