Глава 6

Глава 6

Умиротворена приємними спогадами про коханого й віднесена мріями про їх з Кінветом щасливе спільне майбутнє, Едженія не помітила, як заснула.

Вона не пам’ятала, що їй снилося. Але це напевне було щось гарне, тому що прокинулася вона з усмішкою на губах і з передчуттям дива.

– Усе ж таки недаремно кажуть, що ранок вечора мудріший, – сказала вона собі, блаженно потягнувшись у ліжку.

І в цей момент, немовбито вона стояла під дверима й тільки й чекала, коли Едженія прокинеться, в трохи відкритих дверях з’явилося обличчя її служниці.

– Ох, як добре, леді Едженія, що ви вже прокинулися!

– Чому? – трохи спохмурніла дівчина й відразу ж сполошилася: – Невже Кінвет вже приїхав!

– Не знаю хто, але хтось точно вже приїхав, причому давненько вже так. Він чекає на вас у кабінеті лорда Фартеліуса.

– Айно, скільки разів тобі повторювати: Фартеліус не лорд, він просто дуже багатий, – поправила служницю Едженія. Ось тільки зробила вона це не повчально, як завжди, а несподівано роздратовано й зневажливо. Чим сама ж себе, у першу чергу, й здивувала…

Звичайно ж, вітчим не очолював перелік самих приємних їй людей. Точніше, його імені у принципі не було у цьому списку. Однак й зневаги до нього вона ніколи не відчувала. Оскільки вважала, що він, одружившись з титулом й пропуском у вищий світ, був нічим не кращим за її матінку, яка вийшла заміж за гроші.

Іншими словами, якщо зневажати вітчима, то тоді й мати. Та й себе теж, якщо вже на те пішло. Тому що усі її нові, чудові сукні та коштовності були куплені за його гроші. І саме завдяки його грошам вона отримала можливість відвідати королівський бал та зустрітися на ньому з Кінветом.

Едженія розуміла це й навіть казала собі, що має бути вдячна вітчиму. Правда казала вона це собі не всерйоз, а з іронією. Тому що чудово знала: відправляючи її на бал, вітчим дбав не про неї, а про свої інтереси. Бо знала, що на королівській бал дебютанток її відправили, просто для того, щоб виставити немов породисту кобилу на аукціон. І якби не Кінвет, її б вже віддали за дружину тому, хто запропонував би за неї вітчиму найкращу ціну.

– Кінвет тут вже давненько? – підскочивши з ліжка, вигукнула дівчина. – То що ж ти, дурепо, відразу ж, як він прибув, мене не розбудила?!

– Тому що мені повеліли вас розбудити не відразу, а тільки-но що! – водночас злякано й ображено заплескавши очима, почала пояснювати Айна. – Ось як покликали й повеліли, так я й одразу! Що ж до ваших претензій, то звідки ж мені було знати, що вас треба було розбудити негайно?! Ви ж мене не попереджали! – водночас здивовано і з викликом у голосі відповіла дівчина. Після чого, понизивши тон, ще й буркотливо добавила собі під ніс: – Тож нічого я не дурна...

– Вибач, Айно. Звичайно ж, ти не дурна. Це я спросоння не розібралася, – сказала Едженія. – Прощаєш?

– Та чого ж там, – відразу ж пом’якшилася дівчина. – Самі знаєте, я відхідлива. Та й про вас знаю, що ви не зі зла. Таку господиню, як ви ще й пошукати. Мені куховарки наші так і кажуть, що я вам не прислуговую, а сиром у маслі катаюся. Тож і ви мені вибачте. Хоча, ви самі винні, бо розпестили ви мене... – з навмисне тяжким зітханням закінчила вона свою думку. І наступної ж миті сплеснувши руками, вигукнула: – Ох, та що ж це я?! На вас же чекають! А я замість того, щоб вас розчісувати та одягати, стою тут намовляюсь. Ну я зараз-но швиденько, сідайте, – взявши до рук гребінець, кивнула вона на м’який стільчик.

Вдячно посміхнувшись, Едженія сіла навпроти дзеркала.

– А сукня готова? – суто для проформи поцікавилася вона, оскільки знала, що інакше і бути не може.

– Звичайно ж, готова, – очікувано запевнили її. – Як ви вчора увечері й просили: приготувала вам ваше улюблене – голубеньке з рукавами ліхтариками та стрічками на грудях.

Перш ніж постукати в закриті двері кабінету, що належав вітчиму, в спробі вгамувати шалене серцебиття, Едженія глибоко вдихнула й видихнула. Один раз. Потім ще раз. І ще.

– Так, що це зі мною? – приклавши до палаючого обличчя крижані долоні, запитала у себе дівчина. – Звідки цей страх? Кінвет кохає мене! І він не з тих, хто здатний зрадити! – Сказала вона собі й рішуче підняла руку зі стиснутим кулачком. Однак замість того, щоб постукати у двері… знову опустила руку вниз.

Невідомо скільки б вона так стояла, якби буквально за кілька секунд через поворот не виринув би лакей, що ніс в руках піднос, завантажений тістечками, чашками і чайничком.

Отже діватися Едженії було нікуди, й тому обережно постукавши в двері й почувши дозвіл увійти, вона відчинила двері. Услід за чим, пропустивши лакея вперед себе, увійшла за ним слідом.

Щойно дівчина побачила, хто в гостях у вітчима, серце її впало. Бо хто-хто, а герцог Адамант Вестгейєрський до неї додому з добрими новинами не прийшов би. Це вона знала настільки ж добре, як і те, що Кінвет набагато більше побоювався втручання в їхні заручини його, ніж свого батька.

І виходить не дарма.

Хоча, подумки гірко посміхнулася вона, без батька Кінвета, Великого короля Кінварха, явно теж не обійшлося. Просто Великому королю не личить самому займатися тим, чим може зайнятися його довірена особа.

Щоб, випадково не видати, наскільки сильно вона не рада такому високому гостю, як, втім, і того, що вона знає, хто саме до них завітав, Едженія перевела погляд на пузатого червонолиця коротуна, що стояв біля вікна.

– Ви хотіли мене бачити… бба-атюшка, – слово «батюшка», як і завжди, далося їй важко. Але мати наполягала, щоб вона, звертаючись до їхнього «рятівника від злиднів та безчестя», називала його виключно: «батюшка» і ніяк інакше.

Обернувшись на голос падчериці, «батюшка» пройшовся по ній сальним поглядом маленьких безбарвних очей й розплився в нудотно-солодкуватій посмішці.

– Жені-іі, – з наголосом на останній склад, проспівав він. – Ну що ж ти стала у дверях, як не рідна, проходь. Я взяв на себе сміливість замовити тобі чаю. Звісно ж, я попередив Ганса, щоб тобі заварили твій улюблений чай арнаутів.