Глава 5.3

– Це ж треба, вона ще й благодійністю займається! Яка молодець! – не пропустив нагоди, зіронізувати Радник.

Міністр освіти та Великий король при цих його словах, не змовляючись, закотили очі й несхвально покосилися на зубоскала. Проте жертва упередженого допиту була спокійна як поверхня ставка в безвітряну погоду, тому і перший, і другий цього разу вирішили не втручатися.

– Коли ми проходили повз заїжджого двору «Ведмежий кут» мене зачепив плечем чоловік, що поспішав кудись у своїх справах, – рівним голосом продовжувала Біргітта, не звертаючи уваги навіть не просто на глузування, а й на явну провокацію. – І як тільки наші плечі доторкнулися, я буквально провалилася у видіння.

– І побачила себе, що героїчно рятує короля? – уїдливо підказав Адамант, вдавши, що забув про те, що вже отримав відповідь на це запитання.

Міністр освіти і Великий король знову, не змовляючись закотили очі. І, знову ж таки не змовляючись, обидва промовчали.

– Ні, – спокійно парирувала Біргітта. – Я побачила, як плету потужне смертельне заклинання й відправляю його у короля. Точніше, не побачила, а звідкись знала, що я закінчую плести саме заклинання «Нескінченного жаху» і що його мощі вистачить на те, щоб у всіх, хто був на балконі, перестали битися серця. А ось те, що буквально за мить до того, як заклинання досягне своєї мети хтось, укутаний у щит, вистрибне з ніші й, збивши з ніг короля, виведе його із-під удару, я вже побачила. І так, усе це, майже слово в слово, я повідомила Піфії-настоятелькі, – додала вона рівно тим же тоном, наче говорила про це вперше. – Але вона…

Помітивши, що його брат, аж ніяк, не двозначно стиснув щелепи і що на вилицях його заходили ще більш однозначніші жовна, світлий герцог вирішив не випробувати більше його терпіння й зробив тактичний відступ.

– Але вона повідомила тільки про те що можливо готується напад, і тому ви вирішили перестрахуватися, – часто закивав він головою. – Так-так, пам’ятаю-пам’ятаю, ви вже про це говорили. Але невже ви зовсім не запам’ятали того, як виглядав той чоловік? Ні його обличчя, ні зросту, ні статури?

– Я цього не казала, – спокійно заперечила Біргітта.

Її слова так потрясли Адаманта, що єхидна, сяюча самозадоволенням усмішка з його обличчя сповзла сама собою.

– Ви бачили його обличчя? – уточнив він голосом, що раптом надломився. Принаймні самому герцогу його голос здався саме таким. Однак, скоса глянувши на брата, він заспокоївся, судячи з нудьгуючого виразу обличчя, той нічого не помітив.

– Ні, обличчя я не бачила.

Почувши це, найсвітліший герцог подумки полегшено видихнув.

«Фу-уух, спасибі драконячі боги!»

– Але я точно знаю, що він вищий за мене на голову, що він дуже худий і я невпевнена, але мені, здається, що, якщо я знову почую його голос, я його впізнаю.

– Знову? – цього разу голос Адаманта знову звучав єхидно. – Ви встигли перекинутися з ним слівцем перед тим, як провалитися у видіння? – з явним скепсисом у голосі зіронізував він.

– Ні, – похитала головою Біргітта. – Просто він вибачився, – не втримавшись цього разу від легкої тріумфальної посмішки, пояснила вона.

– Вибачився, значить, – задумливо перепитав найсвітліший герцог. – Що ж, голос – це вже щось.

– Так, – погодився з ним монарх. – Голос – це вже щось.

От тільки при цьому брати мали на увазі зовсім різні речі.