Глава 5.2

І от домріялася…

Після вигоряння її дар ясновидіння став дуже сильним, а от щодо контролю над видіннями… то його тепер не було взагалі. Тепер видіння приходили до неї, коли їм хотілося і де їм хотілося. Біргіттіна ж думка їх не цікавила від слова «зовсім». Їй відводилася роль пасивного, застиглого у просторі та часу, спостерігача.

От вже ж воістину: бійтеся своїх бажань! Бо вони можуть справдитися!

– А що ж, у такому разі, було? – не задовольнився неточною відповіддю Радник короля.

Кінварх не сумнівався, що та, що не побоялася ослухатися наказу й потай пробратися до палацу, більш ніж здатна за себе постояти. Не кажучи вже про те, що Біргітта не секунди не роздумуючи, довіряючи лише власної інтуїції, стрибнула на нього, оточеного охоронною. Однак він не сумнівався також і в тому, що природна скромність, субординація й такт не дозволять його рятівниці відшити його братика так, як він того заслуговує. І тому вкотре втрутився.

– Спочатку був бій у кундіурському крижаному гроті зі зграєю обсидіанових горгулій. Так-так, мій милий братик цей бій, – киваючи головою, уточнив король, – в якому ми мало не втратили нашого славного генерала Еілеїфра. І, до речі, за словами самого генерала, ми не втратили його саме завдяки леді Біргітті, – багатозначно промовив він, вклонившись своїй рятівниці.

Біргітта, що навіть і не підозрювала, що генерал про неї настільки високої думки, здивовано подивилася на короля.

Що ж до Адаманта, то він, навпаки, був анітрохи не здивований, що генерал таке заявив. Старий хрич ніколи його не любив й завжди і в усьому ставив палиці в колеса. І тут така можливість пропхати свою людину не просто в довірені особи короля, а й одразу в його ліжко! Ще б пак! Звичайно ж, мерзенний солдафон заливався соловейком, розписуючи який безцінний скарб його чудова Біргітта. А братик й радий вуха розвісити! Ще б він не був радий! Тільки сліпий не помітив би, якими очима він дивиться на цю сушену воблу! І що він тільки у ній знайшов? Шкіра та кістки! І до того ж блаженна... Небезпечно блаженна, причому... Й насамперед для нього. Бо хто знає, що ця демонова провидиця може побачити... Погано, дуже погано… Ох, як погано!

– Потім було майже повне магічне вигоряння, – продовжував розповідати король. – У зв’язку з яким на відновлення магічного резерву пішло щось близько півроку, протягом якого леді Біргітта намагалася взяти під контроль свій дар ясновидиці, але їй це так і не вдалося. Тому вона була комісована з бойового підрозділу та переведена до підрозділу піфій. Шкода тебе розчаровувати, брате, але як бачиш, у нашого майбутнього декана бойового драконячого факультету в шафі немає скелетів, які ганьбили би її чесне ім’я.

Хоча світлий герцог Вестгейєрський дуже, ну просто дуже не любив програвати, відступати він, проте, умів не просто витончено, а куртуазно.

– Розчаровувати? – Радник майстерно зобразив щире здивування. – Якщо це був натяк на те, що ви, Ваша Величносте, вважаєте мене сексистом, то дозвольте вам нагадати, що це не я, а ви лише три роки тому стверджували, що…

– Не дозволяю! – поспішив обірвати його король. Слідом за чим поцікавився: – У тебе все, чи може є ще якісь заперечення?

– Заперечень немає, – похитав головою Адамант. – Та їх й не було особливо... Просто от так різко й круто змінювати свою думку – дуже несхоже на тебе, от я й стурбувався. Але тепер я спокійний. Точніше, майже спокійний, – підняв він вгору палець. – Чи можу я поставити леді Біргітті ще одне питання?

Кінварх закотив очі й похитав головою.

– Звичайно ж, можешь.

– Леді Біргітта, можу я дізнатися, чому ви не пішли зі своїм видіння до Піфії-настоятельки?

– Не можете, – з легким глузуванням відповіла дівчина, не зумівши встояти перед спокусою побачити, як витягнеться обличчя злобливого Радника. – Тому що я пішла зі своїм видінням до Піфії-настоятельки. Однак вона вирішила, що охорона короля й без мене чудово розбереться, як їм краще його охороняти. І тому передала охороні Його Величності лише те, що на нього гарантовано буде напад. Але я знала, що бачила. І тому вирішила діяти на свій страх й ризик.

– І що саме ви бачили? – уточнив Радник.

Дівчина трохи пересмикнула плечима й зітхнула.

– Спочатку я побачила, як я закінчую плести заклинання «Безкінечного жаху» й відправляю його в короля. А потім я побачила, як хтось вистрибнув з ніші, в якій я ховалася, і врятував Короля.

– Розумію, – кивнув світлий герцог. Хоча його спантеличений, навіть дещо розгублений вигляд говорив, що він усе ще не дуже розуміє.

Ось тільки він грав. Насправді він не тільки не розумів, він був упевнений, що дівчина далеко не така проста, як намагається здаватися. Щось із нею було не так. Щось у цій ситуації було не так. Надто вже, надто вже усе це, здавалося йому підозрілим. Але Кінварх дівчині вірить. І тому йому доведеться прикинутися, що і він теж їй довіряє, просто не зовсім розуміє.

– Але видіння, вони ж не приходять просто так, – навмисне розгублено промовив він. – Я не розумію, чому ви його взагалі побачили?

Біргітта не змогла стримати легкого зітхання: «І знову по кругу!»

– Ні, видіння не приходять просто так, – незважаючи на роздратування, підтвердила вона рівним голосом. – Напередодні дня подяки я супроводжувала Піфію-настоятельку в один із бідняцьких районів…