Глава 4.1

Глава 4

Простеживши очима за тим, як за його сином та генералом зачинилися двері тронної зали, Великий король самовдоволено посміхнувся, за що одразу ж був покараний. І покарали його, при спробі змінити позу, його ж власні частини тіла. Йому б розцінити це як поганий знак, але Його Величність був незабобонним й тому просто згадав дуже злим тихим словом свою рятівницю, яка мало того, що, заваливши його на брудну підлогу й повалявшись на ньому, позбавила його королівської гідності, так ще й при цьому ударом коліна прямісінько в його чоловічу гідність мало не позбавила і чоловічої гідності теж.

– Що б їй… уммм… – зчепивши зуби, беззвучно зойкнув драконів король, оскільки гордість не дозволила йому зізнатися лікарям, що при порятунку постраждали не лише королівські голувушка та спинка, а й ще щось дуже й дуже цінне, точніше безцінне. Причому постраждало так, що при ударі не тільки він, навіть і його внутрішній звір трохи свідомість не втратив.

Як він не прикінчив тієї ж секунди свою рятівницю, Кінварх досі не розумів.

Ні, зараз, звичайно ж, Великий король був собою дуже й дуже гордий. Ого-го-го, яка в нього виявляється витримка! Але тоді…

Особливо після того, як вона не тільки відмовилася з нього злізти, а й, влаштовуючись на ньому зручніше, ще раз приклалася коліном по постраждалій чоловічій гідності…

Ось за що пам’ятники треба ставити за життя! А не за якісь там ратні подвиги. Подвиги – це просто. А от стерпіти, не подавши вигляду пекельний біль, це, Кінварх був впевнений, не кожному герою під силу!

І тим більш прикро, що про цей його подвиг ніхто, окрім одного-єдиного дракона, який ніколи й нікому про це не проговориться, не знає.

Помітивши, як при спробі покласти ногу на ногу по обличчю Великого короля прослизнула гримаса болю, цей один-єдиний дракон помітив:

– Може усе ж таки звернешся до лікаря? А то мало чого?

І от ніби і голос, і тон при цьому звучали співчутливо, і вираз обличчя був теж співчутливий, а в очах, Кінварх готовий був заприсягнути у цьому, усе одно плескалися смішинки.

– Може й звернуся, – буркнув Великий король, додавши при цьому: «Ага, зараз, розбігся!»

Помітивши, що глава Наказу Іноземних Справ, що як раз виступав з доповіддю, замовк і тепер дивиться на нього запитливо, Кінварх, що не чув з його доповіді ні слова, потай подивився на свого друга та радника.

Той ледь помітно кивнув головою.

– Добре, – кивнув услід за ним і король. – Ми зробимо так, як ви пропонуєте.

– Дякую, Ваша Величносте, – схилившись у легкому поклоні, промовив глава Наказу Іноземних Справ. – Я можу бути вільним? Чи може я вам усе ще потрібний?

– Звичайно ж, ви мені усе ще потрібні, Октавіане, – з пустотливою усмішкою запевнив король й дозволив: – але зараз можете бути вільними. – І всі інші, окрім міністра освіти, також можете бути вільними, – окинувши поглядом зал, промовив він, махнувши при цьому рукою.

Вищі чини Наказів, що одержали дозвіл покинути зал, тут же радісно розкланялися й чинно попрямували до дверей.

– Ти таки вирішив це зробити? – із явним несхваленням у голосі скоріше констатував факт, ніж уточнив Адамант.

Кінварх підняв брову.

– А чому ні? Біргітта – досвідчений, високообдарований й високотренований бойовий маг – це раз! Вона виявилася швидше й, що набагато важливіше, ЖИВІШЕ за цілий елітний взвод придворних бойових магів – це два! І що найважливіше, завдяки їй, набагато ЖИВІШИМ за цілий елітний взвод придворних бойових магів – виявився і я! Не знаю, як для кого, а для мене цих трьох причин більш ніж достатньо, щоб визнати, що жінки – не тільки не поступаються магам-чоловікам, а й часом перевершують їх і за бойовими якостями, і за фізичними характеристиками!

– Усе це так, – насилу стримуючи роздратування, погодився Адамант. – Якби не одна маленька деталь. Вона так і не зуміла пояснити, що вона робила, ховаючись, на вашому балконі! – переможно оголосив він.

– Наскільки я пам’ятаю, я пояснила, – раптом відповів йому спокійний жіночий голос.

Радник здригнувся й різко обернувся на голос, який не чекав появи предмета його суперечки з королем.

– Герцог Вестгейєрський, перепрошую, забув вас попередити, що я запросив приєднатися до нашої розмови також і леді Біргітту Станфорд Рінгер, – вибачився Великий король, вираз обличчя якого, однак, казав, що нічого він не забув.

– Ах, ну так, звичайно, як я міг забути, – насмішкувато промовив Радник, що вже справився з подивом. – Ви ж у нас велика провидиця!

– Не велика. І я не назвала б себе провидицею, але я – справді часом бачу те… що не бачать інші, – і знову Біргітта відповіла цілком спокійним голосом, у якому не було ні тіні виклику, або образи, як не було в ньому й тіні зніяковілості. Вона давно привчила себе говорити про свої незвичайні здібності як про само собою зрозумілий факт.