Глава 3.3

Точніше не знайшов, а просто перевів погляд на батька. Оскільки не помітити одразу того, хто сидить на освітлюваному з усіх боків магічними світильниками і, до того ж, зведеному на високому постаменті троні монументальних розмірів, було дуже й дуже складно.

Немов відчув погляд сина (хоча чому немов?) Великий король тут же ж привітав його кивком. І стільки в цьому кивку було величності й поблажливості, що Кінвет, хоча і клявся собі, що ніколи більше цього не допустить, знову, як і зазвичай, відчув боязкість.

На виправдання Його Високості, перед Великим королем Кінвархом Золотокрилим тріпотали усі... Бо було перед чим тріпотати.

Левова грива недоторканого сивиною золотого волосся Великого драконячого короля була настільки розкішною, що перед нею тьмяніло навіть високопробне золото його королівського вінця.

Красиве, висічене немовбито з граніту обличчя анітрохи не псували шрами, один з яких розтинав праву брову, а другий – ліву щоку, підборіддя та шию. Швидше, навіть навпаки, обидва шрами начебто на замовлення були розташовані у таких місцях, щоб підкреслювати мужність та відвагу Його драконячої величності. Про це ж повідомляли й широкі плечі, що увінчують виразний, м’язистий торс, і сильні, мозолисті руки.

І все ж таки, той, хто прийняв би цього дракона за того, хто поклоняється лише тільки силі м’язів та зброї, дуже помилився б.

Кінварх із роду Золотокрилих був одним із найхитріших, розумних, спритних й гнучких лідерів, які колись очолювали Раду королів-драконів.

І високий та широкоплечий красень герцог Адамант Вестгейрський, який стояв поруч із ним, який був його правою рукою й Главою колегії таємних справ – був йому під стать. Що було не дивно, оскільки цей Найсвітліший герцог був не лише найкращим другом Великого короля, а й його незаконнонародженим, єдинокровним братом.

Народжений улюбленою фавориткою короля, він, всупереч волі королеви, з дитинства виховувався й навчався разом зі своїм братом, законним спадкоємцем престолу. З цієї причини, народжений старшим і отримавши найкращу з можливих освіту та виховання, цей весь із себе величний та блискучий золотокрилий красень дракон мав усі якості, знання та характеристики справжнього короля драконів, крім найістотнішого – законного права зійти на престол. Яке, втім, Адаманту Вестгейрському було ні до чого, оскільки його цілком влаштовувало бути правою рукою його улюбленого брата. Принаймні саме так він стверджував. І його молодший брат йому вірив.

А ось Кінвет – ні. Не вірив ні на йоту з раннього дитинства, хоча і не міг собі пояснити чому. Ні, Найсвітліший герцог ніколи не образив свого племінника ні ділом, ні словом, ні навіть поглядом. Й усе ж таки Кінвет завжди йому не довіряв. Надто вже дядько здавався йому нудотно-солодким й ненатуралістично білим й пухнастим.

Можливо, звичайно ж, річ була у тому, що Адаманта явно недолюблював дракон, яким юний принц змалку щиро захоплювався. Не те, щоб Глава військової колегії родієвокрилий дракон Еілеіфр коли-небудь прямо сказав або дав зрозуміти, що він на дух не виносить Найсвітлішого герцога Вестгейрського... Просто Еілеіфр був наставником Кінвета, завдяки чому він і принц проводили разом дуже багато часу, за який не тільки наставник вивчив свого підопічного, як облупленого, а й підопічний – наставника.

– Кінвет, ти вже чув про наліт гарпій на наші південні кордони? – звернувся Його Величність до сина, який достатньо наблизився до трону, щоб з ним можна було розмовляти, не підвищуючи при цьому голос.

Юний принц випростався. Це могло стати його шансом виявити себе в бою! Шансом, на який він так довго чекав.

– Батьку, я вперто й багато тренувався, і генерал каже, що я вже готовий застосувати свої знання та вміння у бою! Правда, генерале? – перевів він благаючий про підтримку погляд на наставника.

– Правда, – з усмішкою кивнув Еілеіфр.

Слідом за ним посміхнувся й Кінварх, який погладжував руду бороду.

– Скажу тобі по секрету, синку, що при мені він був більш балакучий. Він мені сказав… – підморгнувши генералу, змовницьки промовив Великий король, – що він ВРАЖЕНИЙ твоїми успіхами!

Він продовжував погладжувати бороду, вдаючи, що міркує.

– Що скажеш, Еілеіфре, чи настав час нашому хлопчику відчути яка на смак справжня битва? – нарешті, поцікавився він.

– З погляду навичок, умінь й фізичної підготовки, Його Високість готовий настільки, наскільки взагалі може бути готовий воїн, що жодного разу не побував у справжньому бою, – відповів наставник.

Чим викликав розчарований подих підопічного, оскільки це було не те, що Кінвету хотілося б, щоб він відповів.

– Ба-ааатько! – не зумівши стриматися, майже просив принц. – Я готовий! Я гарантую тобі, що готовий!

– Ну, якщо гарантуєш, – з посмішкою промовив Кінварх. – Що ж, гаразд! Будь по твоєму! Збирайся в дорогу!

Кінвет насилу зумів стримати крик захоплення.

– Дякую вам, Ваша Величність! – наскільки зміг, стримано проголосив він. – Ви пишатиметеся мною!

Великий король поблажливо посміхнувся й запевнив:

– Це найменша з моїх тривог, сину мій, – одночасно загадково й дещо винно посміхнувшись, промовив він. Потім злякавшись, що він міг себе видати, проникливим голосом додав: – Тільки дуже прошу тебе, сину, будь обережний!

– Буду! – захоплено запевнив щасливий й гордий принц.

– Він буде обережний. Уж я про це подбаю, – спокійно запевнив генерал.

– Що ж, тоді я спокійний, – кивнув Великий король.