Глава 3.2

І це його зачепило. Несподівано сильно зачепило. І він, хоч і не збирався спочатку цього робити, повідомив їй про те, що пам’ятає про ту їхню єдину зустріч, що сталася дванадцять років тому.

І правильно зробив. Бо коли вона це почула, її очі сказали йому все…

Вона також його пам’ятала. Що саме собою не було дивним. Він же ж єдиний й неповторний спадкоємець.

Однак захоплення та радість, які засвітилися в очах Едженія не мали нічого спільного із самозадоволенням.

Дівчина сяяла чистим й неудавано-абсолютним щастям.

І саме в цей момент він зрозумів, що закохався. І вже буквально через півгодини в зимовому саду зізнався у своєму коханні Едженії. І щоб переконати її в серйозності своїх намірів одразу ж запропонував їй свої руку і серце.

Ну а чого виверну за хвіст тягнути, якщо він для себе усе вже вирішив!

І усе було б добре, якби його кохана була дочкою одного з драконів-королів, але вона не була...

І тому, дізнавшись про його вибір, батюшка розсердилися й одружуватися заборонили.

Чим тільки ще більше розбурхали Його Високість, просто тому, що вже отак він був вихований! Не звик Його Високість, щоб йому щось забороняли.

Отак ось, батюшка. Самі винні. Що посіяли й виростили, тим і давитеся тепер.

Іншими словами, юний принц чхати хотів й на заборони, й на погрози, й на вмовляння. Більш того, він ще й пригрозив: «якщо, хоча б одне волосся впаде з голови моєї коханої, – попередив він батька, – я ніколи тобі цього не пробачу! Кістми ляжу, але помщуся!

І батько відступив.

Принаймні Кінвет так думав. І тому до того, що його змушують чекати під дверима – ставився поблажливо-філософськи.

Якщо від такого прояву королівської влади батькові стає легше, насмішкувато думав юний принц, то хіба ж можу я, будучи люблячим сином, позбавляти його цього задоволення?!

Тим часом за зачиненими дверима в залитому світлом півтисячі магічних світильників залі його батько, Великий король об’єднаних драконячих земель Кінварх Золотокрилий, практично те ж саме думав про свого сина.

«Подобається хлопчику думати, що він не залишив мені іншого вибору, окрім як змиритися з тим, що я не маю на нього важелів тиску. Що ж, не заважатиму йому помилятися. Тим більше, що в даний момент це не в моїх інтересах, – самовдоволено посміхаючись, розмірковував Великий король, спостерігаючи за тим, як обер-камергер, який отримав від нього дозвіл, відчиняє двері тронного залу перед його сином.

Переступивши поріг величезної зали, Кінвет пробігся поглядом по присутніх у ньому й остаточно розслабився.

У присутності вищих чинів Наказів військових, закордонних та рахункових справ, батюшка точно не стане його виховувати. Як вчасно-таки трапився замах на нього, і як вдало-таки, що батька врятувала ця гаряча штучка, як її, ах так, Біргітта Рінгер. Хоча ні, тепер вже не просто Біргітта Рінгер, а леді Біргітта Станфорд Рінгер.

Бо не могла ж батюшку врятувати якась там простолюдинка! Зрозуміло ж, ні! Простолюдинка? Що ви – що ви! Вона б просто не посміла б!

Рятувати життя Його Величність Великого короля Кінварха – це вам не хухри-мухри, а такий же ж великий, як і сам король, привілей! Якого гідні виключно ті, у чиїх жилах тече благородна кров!

Посміхнувшись своїм думкам, Кінвет знайшов поглядом батька.